Уран - Микола Якович Зарудний

— Ні, Платон мусить знати правду,— наполягав Васько.

Ця суперечка тривала й увечері, коли вони разом готували уроки.

— Моя мама сказала, що ніколи не треба квапитися до людини з поганими вістями,— посилалася на незаперечний авторитет Леся.— Платон і так переживає.

— А я не хочу, щоб мого брата обманювали!

Вони принишкли, побачивши Платона. Він весело привітався:

— Як молоде покоління? Гризете граніт?

— Васько на п'ятірки гризе, а я,— Леся скривилася,— схопила з хімії трійку...

— Буває... Як же вам їздилося? Ночували у тьоті Дусі?

— Так... Ми були в кіно і... на Хрещатику... Дуже мені сподобалося.— Дівчина відчула, як почервоніла від цієї маленької неправди.— І тобі, Васю, сподобався Київ?

— Ми не були в Києві,— сказав, дивлячись на брата Васько.— Ми... ми до Наталки їздили.

Леся здивувалася, що ці слова Платон сприйняв спокійно:

— У тебе, напевне, були якісь справи у Яснограді?

— Ні. Ми їздили до неї.

— Навіщо?

— Щоб поставити всі крапки над «і»,— Леся згадала слова Давида.

— І що, поставили? —іронічно запитав Платон.

— Ні. Він сказав, що приїде,— відповів Василь.

— Хто?

— Давид. Ти не ображайся на мене, Платоне, бо так... так неправильно,— Васько шморгнув носом і здався Платонові маленьким, беззахисним.

Платон сів поміж ними, обнявши за плечі Васька й Лесю, і притягнув до себе.

— Я вам дуже вдячний, обом, але, мабуть, не ми з вами будемо ставити оті крапки...

— А чому, чому вона так зробила? — тихо спитав Васько.

— На це може відповісти лише вона, Васю.

— Хіба можна любити, любити, а потім,— Леся зашарілася й змовкла.

— Можна.

— Але то... неправильна любов,— мовив Васько.

— Не думаю, Васю, що є любов «правильна» і «неправильна»,— сказав Платон.— Є просто любов або її нема.

Васько пішов проводжати Лесю. Платон зайшов до своєї кімнати, сів на тапчан і вперше за останні роки відчув якусь надзвичайну порожнечу. Хата раптом стала німа. Німі стіни, сліпі вікна, безмовні фотографії. Лукаво дивилася на Платона Наталка. Він звик до цієї карточки, але зараз йому здалося, що побачив її вперше: очі холодні, посмішка — для фотографа. Платон витягнув з шухляди Наталчині листи, перечитав кілька, потім згріб їх усі руками й кинув у піч. Видався собі у цю хвилину смішним і сентиментальним хлопчиськом, але підпалив.

* * *

Щовечора, коли Нарбутов повертався з роботи, він завжди заставав у домі Давида. Йому не подобалося, що Ольга примушувала Давида помагати їй по господарству, посилала до магазину й називала «наш Давид». Нарбутов мовчав, бо кожна його спроба з'ясувати стосунки Давида й доньки закінчувалася бурхливими сценами, які влаштовувала Ольга Аркадіївна.

— Він врятував життя Наталці, а я буду його виганяти з дому! Я ще не вижила з розуму! І що тут, зрештою, поганого, що вони дружать?!

Нарбутов вирішив поговорити з дочкою після того, як побачив, що Давид залишився ночувати. Він покликав її до себе й запитав:

— Прошу пояснити, що це означає?

— Давид спатиме на першому поверсі,— відповіла Наталка.

— Наталко, це вже переходить всякі межі... Не забувай, що ти маєш чоловіка і взагалі — я протестую.

— Пхі,— скривила капризно губи Наталка.— Не забувай, тату, що я вже доросла.

— Що тут у вас за дискусія? — увійшла Ольга Аркадіївна.

— Батько хоче вигнати Давида, — спробувала перейти на жарт Наталка.

— Що?! — витягнулося обличчя Ольги.— Давид буда тут. Запам'ятай, Михайле.

— Ні. Поки я тут господар... Я з ним поговорю, я...

— Не смій! — крикнула Ольга Аркадіївна, але Нарбутов уже вийшов з кімнати.

Давид сидів за журнальним столиком, читав якусь англійську газету. Побачивши схвильованого Нарбутова, встав.

— Щось трапилося, Михайле Костянтиновичу?

— Так... Даруйте мені, Давиде, але я повинен... сказати вам, точніше, запитати... Які у вас стосунки з Наталкою?..

Почулися швидкі кроки, і в кімнату вбігла Ольга Аркадіївна.

— Давиде, ви не слухайте його!

— Тихо! — Нарбутов з силою причинив двері.— Я мушу поговорити з Давидом. Я хочу знати, що робиться в моєму домі!

— Ви так немилосердно кричите! — увійшла Наталка.— Сусіди почують.

— Я слухаю вас, Михайле Костянтиновичу,— спокійно закурив сигарету Давид.

— Я хочу знати, що робиться в моєму домі,— повторив Нарбутов.

— Про наші стосунки з Наталкою? — уточнив Сокальський.

— Так.

— Я запропонував Наталці вийти за мене заміж.

— Але ж вона... у неї є чоловік.— Нарбутов розгублено подивився на дочку.— Як же це?

— Вони покохали одне одного,— сказала Ольга Аркадіївна.— Що ж тут дивного?

— Я не тебе питаю,— обірвав її Нарбутов.— Наталко, це правда?

— Правда.

— Це неможливо! — вигукнув Нарбутов.— Я не дозволю! Я зараз же подзвоню Платонові! Хай він приїде! Ти не зможеш, Наталко, зрадити його!

— Я — вагітна, батьку,— тихо промовила Наталка.

— Що?

— Вона вагітна! — сказала Ольга Аркадіївна.

— Яка ганьба! Яка ганьба! — Нарбутов сів у крісло, обхопивши руками голову.

— Ти повинен радіти, а не влаштовувати дітям скандали,— Ольга презирливо зміряла поглядом згорблену постать чоловіка.

— Михайле Костянтиновичу,— порушив мовчання Давид.— Я люблю Наталку, і ми вирішили одружитися.

— А ти Платонові написала? — запитав дочку.— Чи вже й забула його... Який сором, як це безчесно, Наталко!

— Я йому напишу, батьку, він зрозуміє.

— Ех, ти,— Нарбутов повільно підвівся з крісла.— «Напишу