Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

«Фракійці плакали, коли народжувалася дитина», – (– Ми теж були дуже недалекі від цього, – мовив дядько Тобі) – «вони бенкетували і веселилися, коли людина помирала; і мали рацію. – Смерть відчиняє ворота слави й зачиняє за собою ворота заздрості, – вона розбиває кайдани ув’язнених і передає до інших рук роботу раба».

«Покажи мені людину, яка, знаючи, що таке життя, страшилася б смерті, й я покажу тобі в’язня, який страшився б свободи».

Чи не краще, дорогий брате Тобі (бо зауваж – наші бажання лише наші хвороби), – чи не краще зовсім не відчувати голоду, ніж приймати їжу? – зовсім не відчувати спраги, ніж звертатися до ліків, аби від неї вилікуватися?

Чи не краще звільнитися від турбот і гарячки, від любові та смутку й інших пароксизмів життя, що кидають то в холод, то в жар, ніж бути вимушеним, подібно до знесиленого подорожнього, який приходить утомлений на нічліг, починати заново свою подорож?

У смерті, брате Тобі, немає нічого страшного, всі свої жахи вона запозичує зі стогонів і судом – з сякання носів і втирання сліз краями запони в кімнаті вмираючого. – Видаліть од неї все це, що вона тоді? – Краще померти в бою, ніж у ліжку, – сказав дядько Тобі. – Приберіть її мари, її плакальників, її траур, її пір’я, її герби та інші допоміжні засоби – що вона тоді? – Краще в бою! – вів далі батько, всміхаючись, тому що зовсім забув про мого брата Бобі. – В ній немає абсолютно нічого страшного – ну сам поміркуй, братику Тобі: коли існуємо ми – смерті немає, – а коли є смерть – немає нас. – Дядько Тобі відклав люльку, щоб обдумати це положення: красномовство мого батька було занадто стрімке, щоб зупинятися заради будь-кого, – воно понеслося далі – й потягнуло за собою думки дядька Тобі. -

– З цієї причини, – вів далі батько, – доречно пригадати, як мало змін викликало у великих людей наближення смерті. Веспасіан помер із жартом, сидячи на судні – Гальба – виголошуючи вирок, Септимій Север – складаючи донесення, Тиберій – прикидаючись, а Цезар Август – з компліментом. – Сподіваюся, щирим, – мовив дядько Тобі.

– Він звернений був до дружини, – сказав батько.

Розділ ІV

– І на закінчення – бо з усіх пікантних анекдотів, пропонованих нам на цю тему історією, – вів далі батько, – один цей, як позолочений купол на будівлі, – вінчає все.

– Я розумію анекдот про Корнелія Галла, претора, – ви, братику Тобі, напевно, його читали. – Ні, мабуть, не читав, – відповів дядько. – Він помер, – сказав батько, – під час * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * – Якщо зі своєю дружиною, – сказав дядько Тобі, – так тут немає нічого поганого. – Ну, цього я не знаю, – відповів батько.

Розділ V

Моя мати тихенько проходила в темряві по коридору, який вів у вітальню, якраз у той час, коли дядько Тобі вимовив слово дружина. – Воно й так звучить різко та пронизливо,[230] а тут іще Обадія допоміг йому, залишивши двері трохи прочиненими, так що моя мати почула доволі, щоб уявити, ніби йдеться про неї; й ось, приклавши палець до губ – затамувавши подих і злегка нахиливши голову за допомогою повороту шиї – (не до дверей, а в протилежний бік, внаслідок чого її вухо наблизилося до щілинки) – вона почала напружено прислухатися: – підслухач-раб, із богинею Мовчання за спиною, не міг би стати кращим сюжетом для геми.

У цій позі я вирішив залишити її на п’ять хвилин – доки не доведу до цієї самої хвилини (як Рапен[231] чинить із церковними справами) подій на кухні.

Розділ VІ

Хоча родина наша була у певному розумінні машиною простою, тому що складалася з небагатьох коліс, – усе-таки слід сказати, що колеса ці приводилися в рух такою безліччю різноманітних пружин і діяли одне на одне за допомогою такої великої кількості дивних правил і спонукань, – що машина хоча і була проста, але мала всі достоїнства й переваги машини складної, – і в ній було стільки ж химерних рухів, скільки їх коли-небудь було видно всередині голландської шовкопрядильної фабрики.

Те, про що я збираюся говорити, було, мабуть, зовсім не таким дивним, як багато інших; воно полягало в тому, що хоч яке б пожвавлення: суперечки, промови, розмови, плани або вчені міркування – вчинялось у вітальні, в той же самий час і з того ж приводу зазвичай відбувалось інше, паралельне йому, пожвавлення на кухні.

А щоб це здійснити, щоразу, коли у вітальню доставлявся лист або незвичайна звістка – або розмова припинялася до відходу слуги – або помічалися лінії невдоволення, що проступало на лобі батька чи матері, – словом, коли передбачалося, що у вітальні обговорюється річ, про яку варто було дізнатись або підслухати, – заведено було не зачиняти дверей наглухо, а залишати їх трохи прочиненими – ось, як зараз, – що, під прикриттям скрипучих завіс (і це, можливо, одна із багатьох причин, чому вони й досі не полагоджені), влаштовувати було неважко; за допомогою описаного викруту в усіх таких випадках залишався зазвичай прохід, не такий, щоправда, широкий, як Дарданелли, але все ж таки він дозволяв займатися при попутному вітрі цією торгівлею в достатніх обсягах для того, щоб позбавити батька клопоту по управлінню будинком. – Нині ним користується моя мати; а перед нею скористався Обадія, після того, як поклав на стіл листа, що сповіщав про смерть мого брата; таким чином, перш ніж батько цілком одійшов од подиву і приступив до своєї промови, – Трім був уже на ногах, готовий висловити свої почуття щодо цього. Допитливий спостерігач природи, коли б належали йому навіть усі табуни Іова, – хоча, доречно зауважити, у наших допитливих спостерігачів часто гроша за душею немає, – віддав би половину їх за те, щоб послухати капрала Тріма і мого батька, двох таких протилежних за природою і вихованням ораторів, у той час, як вони виголошували промови над однією й тією ж труною.

Батько – чоловік глибоко начитаний – з хорошою пам’яттю – що знав Катону, і Сенеку, і Епіктета як свої п’ять пальців.

Капрал – якому нічого було пригадувати, – бо начитаний тільки у відомості особового складу свого полку – і знав