Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Отець Василій вирішує порозмовляти з кимось із водіїв. Повертається за п’ять хвилин незадоволений та розчарований.
— Ніхто не хоче.
— У мене є ідея, — кажу я. — Поїхали назад!
Ми повертаємося на Правий берег, зігріваємося у мене чаєм. А потім я викликаю телефоном «швидку». Вже близько п’ятої. Якщо мій план спрацює, ми встигнемо забрати пам’ятник з цвинтаря якраз перед закриттям похоронної контори. Головне, щоб Сєва був на місці!
149
Цюріх. Кінець жовтня 2004 року.
Посада цієї жінки в дослівному перекладі з німецької звучала приблизно так: консультант з поваги до смерті. А може, це Міла так сумно пожартувала, коли ми підійшли до коричневих різьблених дверей у її кабінет, розташований у невеличкій церкві поруч із лікарнею. У цій церкві не було парадних воріт. Лише високі двері, також прикрашенні різьбленням. Янголята, дерева, квіточки. Потім короткий коридор. Праворуч — інші різьблені двері, перед якими ми зараз і зупинилися. А далі коридором — подвійні двері з вітражами.
Жінці, яка зустріла нас у кабінеті, було років із сорок. Чорне плаття-балахон підкреслювало її виразне обличчя з трішки важкуватими вилицями. Великі перські очі були акуратно підведені синім. Вона привітно кивнула та вказала жестом на важкі дубові стільці.
— Бог навчає сумувати і радіти. У вас зараз — час скорботи. Слухайтеся свого серця. Діліться своїм горем з ближніми. Звертайтеся з молитвами до Всевишнього, і Він вас почує...
Я трішки здивовано поглянув на Мілу. Вона сама мало що розуміла. Та продовжувала перекладати.
— Я підготувала для вас деякі матеріали, які допоможуть вашій дружині впоратися з цією трамвою. Головне — не ховати у собі це горе, не залишатися з цим горем наодинці. Будь ласка!
Жінка простягла мені кілька брошур.
— Там є корисні поради психолога, крім цього — адреси веб-сторінок для батьків, у яких померли діти. Ви зможете за допомогою Інтернету налагодити відносини з людьми, які теж пережили таке горе.
Я гортав брошури, тупо впивався поглядом то в німецький, то у французький текст. І кивав.
— А зараз давайте поговоримо про мить прощання з вашими дітьми. Ви маєте вибір. Їх можна поховати на цвинтарі, тут неподалік. Це, звичайно, коштує чималих грошей, але ті, що померли в нашій лікарні, мають невеликі знижки. Якщо бажаєте, їх можна кремувати. На кладовищі є дитяча ділянка — «Сад Льюїса Керролла». Можна змішати попіл із землею й посадити на цьому місці дві троянди. Троянди можете назвати іменами своїх дітей, і вони будуть вигравірувані на бронзових табличках, які поставлять разом із квітами. Було б дуже добре, якби ви прийняли рішення вже сьогодні.
Я був удячний Мілі. Вона, як виявилося, перейнялась нашим горем та не хотіла нас залишити, поки всі питання не будуть вирішені.
— Я піду чогось попоїм, а потім почекаю вас тут, на лавці, — сказала вона, запитливо поглянувши на безхмарне швейцарське небо. — А ви поки що порозмовляйте з дружиною.
Світлана сиділа у кріслі перед вікном. Постіль була зім’ята, ніби вона намагалася заснути й не змогла.
— Ну як ти? — неголосно запитав я, підійшовши до крісла.
— Погано, — видихнула вона. Обернулася. У її очах вже не було сліз. У них було порожньо.
— Нам потрібно дещо вирішити, — знехотя заговорив я.
— Що там у тебе за книжки? — не звертаючи уваги на мої слова запитала Світлана.
— Ці брошурки дали мені у церкві. Для батьків, які втратили своїх дітей.
— Дай поглянути.
Я подав Світлані брошурки.
Зашурхотіли у тиші паперові сторінки. Вона щось шепотіла собі під ніс. Я стояв. Спочатку стежив за її обличчям, а потім перевів свій погляд на вікно. Дивився на підстрижені дерева, на непорушність світу за вікном.
Кінець кінцем, рішення приймав я.
Наступного ранку ми втрьох із Мілою назавжди попрощалися з нашими малюками в цій самій церкві, що поруч із лікарнею. «Консультант з поваги до смерті» прочитала кілька молитов. Ми зі Світланою сиділи з кам’яними обличчями. В очах стояли сльози. Міла заливалася плачем, мовби це не ми, а вона втратила своїх дітей. Дві білі картонні труни, дуже схожі на коробки з-під великих ляльок, «в’їхали» до ніші, що відкрилася у стіні. Після цього ніша закрилася і мене пронизав раптовий жах. Я дивився на поліроване коричневе дерево церковної стіни, дивився туди, де щойно піднялася та опустилася одна з дерев’яних панелей. Мені здалося, що я на мить побачив той, інший, світ, до якого переходять після смерті. Мені здалося, що я побачив полум’я або світло, яке майнуло звідти.
Очі нишпорили у пошуку ікон, але ікон у цій церкві не було. Лише дерев’яне різьблене розп’яття на стіні.
Наступного ранку в «Саду Льюїса Керролла», де досі цвіли троянди, ми висипали на розпушену землю прах з двох маленьких урн. Садівник у чорному костюмі з краваткою дав нам у руки невеличкі грабельки. Світлана знову плакала. Біля неї плакала і Міла. А я цими грабельками змішав прах Олежика й Віри із землею. Після цього садівник приніс два саджанці троянд та посадив їх тут на відстані не більш як двадцять сантиметрів одну від іншої.
— Це не заблизько? — запитав я.
Міла переклала моє запитання.
— Цвілінге. — Садівник знизав плечима. Потім сказав ще кілька слів.
— Вони ж близнюки, — переклала Міла. — Але якщо ви наполягаєте, він може їх розсадити.
— Не треба, — крізь сльози промовила Світлана. — Не треба їх розсаджувати, вони ж близнюки.
Міла провела нас до готелю. Вже коли ми прощалися, вона дала нам свою візитівку й пообіцяла наглядати за трояндами.
У великому конверті, що ми отримали у лікарні, лежали полароїдні квадратики фотографій наших малюків, їхні свідоцтва про народження та, окремо, свідоцтва про смерть, пластикові наручні іменні браслети для немовлят, щоб їх випадково не сплутали. На одному було написано «Vira», а на іншому — «Oleg». Там також лежали два прозорі пакети з русявими кучериками. Теж підписані.
Я підійшов до вікна і поглянув на озеро. Тут нічого не змінилося за кілька днів. Озером плавали яхти. У небі світило сонце. На лавочці біля самого краю води хтось сидів. Ми самі ще кілька днів тому очікували на диво, котре могло змінити наше життя. Тепер ми вже нічого не очікували. Потрібно було збирати речі та їхати. Свій біль ми теж звідси заберемо.
