Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Андрій Курков

Остання любов президента

1

Київ. Травень 1975 року. Неділя, ніч.

У повітрі — суміш ароматів квітучих акацій та каштанів. Мені чотирнадцять років. Я повертаюся пішки з невеличкої пиятики, з центру. Йду зовсім безлюдною дорогою. Вулиця Туполева. Ліворуч — авіазавод, праворуч — огорожа овочевої фабрики. За огорожею — легка заграва штучного розсіяного світла: в теплицях не дають спати раннім огіркам і помідорам. Здалеку чути людські кроки. I мої кроки також. Я налаштовую свій ритм під ритм чужих кроків. Йду крок у крок з кимось, хто йде мені назустріч. Потім бачу його. Він іде протилежним боком дороги — ми дотримуємося традиції правостороннього руху (хоча я ще не знаю, що існує лівосторонній). «Звідки йдеш?» — гукаю я до свого, схоже, однолітка. «З Блюхера на Святошино!» — відповідає він. «А я з Саксаганського на Туполева!» Потім ми кричимо один одному: «Удачі!» I проходимо мимо. Відстань між нами починає збільшуватися. Я збився з ритму його кроків, поступово його кроки затихли, як і затих у моєму тілі нещодавно випитий портвейн. Праворуч з’явився наш місцевий «чи-то-парк-чи-то-сад», за яким починаються шахові ряди «хрущовок». Перший ряд — це «шістнадцяті» будинки, я живу в другому будинку другого ряду. Вісімнадцять-А. На п’ятому поверсі. У моїй кишені є ключ, яким я повинен дуже тихо відчинити двері. Але вже повернувши у двір, я бачу, що у нас на кухні горить світло. На мене чекають... Буде десять хвилин скандалу. Потім усе стихне. І настане понеділок.

2

Київ. Травень 2015 року. Понеділок.

Веснянки на моєму тілі з’явилися зовсім несподівано. За місяць після операції. Спочатку на грудях, потім піднялися до плечей і вкрили передпліччя. Поступово вони зробили все моє тіло рудим, навіть долоні й пальці. Дерматолог лише звів плечима. Сказав, що на лишай це не схоже. Певно, щось генетичне.

— Пане президенте, у вашій родині були з ластовинням? — запитав він.

— У нашій родині були інсульти, інфаркти та рак молочної залози, — сказав я. — Не було близнюків і туберкульозу. Про ластовиння я не знаю.

Попри те, я переглянув усі сімейні фотографії, що лежали у двох старих шкіряних портфелях на антресолях. Смак антресольного пилу досі відчувається на моєму язиці. На чорно-білих фото я не побачив жодного обличчя з ластовинням. Зате відновив у своїй пам’яті обличчя сестер, братів, дядьків і тіток.

Професор-онколог, якого викликали до мене наступного дня, відкинув саму думку про рак шкіри.

— Рак — явище осередкове, а ви вкриті ластовинням з ніг до голови. Не турбуйтеся. Ви ж бачите, як змінюється клімат. Глобальне потепління... Тут можуть бути десятки причин, але ваша шкіра — здорова. А це що за шрам? Операція на серці?

Шрам став моїм слабким місцем. Відразу після операції. Коли я пильно розглядав його у дзеркалі, то помітив, що саме лінія шраму була епіцентром моїх веснянок. Власне, лінія була однією суцільною витягнутою веснянкою. Хоч це і звучить дивно, адже веснянка — це крапка, а крапка не може бути витягнутою.

3

Київ. Березень 2015 року.

Я отямився після операції рано-вранці. У двокімнатній палаті-люкс ліжко стояло просто під широким вікном, котре виходило на схід. Я відкрив очі і відразу закрив їх. I почув пташиний спів. Не теперішній, а ніби з минулого. Колись птахи співали інакше. Завзятіше, чи що. Знаєте різницю між звучанням компакт-диска та платівки на 78 обертів, подряпаної та залитої чаєм або пивом? Звучання платівки «брудніше», але й правдивіше. От і птахи колись співали правдивіше, а зараз я їм не вірив. Як і не вірив телевізорові, котрий повідомляв, що я застудився і тепер мій візит до Малайзії відкладено на червень.

— Птахи погано співають, — сказав я помічникові, котрий чергував на стільці біля дверей.

Його рука мимовільно потяглася до тумбочки з телефоном. Тоді він ще раз з побоюванням озирнувся на мене. Кивнув і вийшов. Через п’ять хвилин я почув за вікном неголосне вовтуження. Помічник повернувся і попросив потерпіти ще хвилин десять.

Дійсно, за десять хвилин шамотня припинилась, а ще за мить заспівали птахи. I заспівали вони дійсно дуже гарно. Радісніше і оптимістичніше.

Назагал для мене це не було настільки важливим. Я поцікавився у помічника: як їм вдалося покращити пташиний спів. «Поставили під вашим вікном три годівниці з вітамінізованим кормом».

Цей ранок за вікном, котре виходило на схід, мені нагадав інший ранок — 1965 року, коли я так само замружився. I птахи під вікном співали так само радісно. Тоді я прокинувся чотирирічною дитиною, а зараз мені п’ятдесят чотири. Я капітально відремонтований найкращими хірургами. За дверима моєї палати чергує охорона. Мої лікарі пишуть звіти про стан мого здоров’я. Мої помічники користаються моєю відсутністю, щоби пропхати своїх друзів поближче до бюджетних грошей. Але я не хочу про це думати. Я прокручую у пам’яті спів птахів 1965 року та порівнюю з цими трелями, що лунають за вікном зараз. Веснянки ще попереду. Груди стягнуті й ніби затиснуті у лещата. Шов повинен зростися. Інакше бути не може.

4

Київ. Березень 2015 року.

— Ну, як чуєтеся, хворий? — Головний лікар схиляється над моїм обличчям, і я з подивом помічаю на нагрудній кишені його білосніжного халата вручну вишитий блакитний тризуб.

Головному лікареві не більше п’ятдесяти, але густе сиве волосся, зачесане хвилею набік, надає його зовнішності патріаршої величі.

— Ось, візьміть, будь ласка. — Він дістає з кишені халата цукерку «Ферерро Роше» та простягає мені.

Я зазираю йому за спину — немає нікого. Дивний жест!

— А з якого ж бо дива ви мені це пропонуєте? — запитую я сталевим голосом.

— Це всім. — Він відступає півкроку. — На цьому поверсі під час обходу кожен отримує цукерку. — I він, щоби підтвердити правоту своїх слів, дістає з іншої кишені халата жменю круглих цукерок. Знову ховає їх. — Усе це включено у вартість курсу лікування... Чи, можливо, ви запитуєте, чому не вітчизняні цукерки?

— Ні. — Я вже заспокоївся і простягаю руку, щоб отримати належне. — Давайте!

— Якщо ви не проти, ми можемо дозволити вам приймати відвідувачів. Починаючи від сьогоднішнього вечора. Але не більше двох годин на день.

— Може, ще зарано? — з легкою надією запитую я.

— Відверто кажучи, рано, але ваш голова