Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Понад усе я боявся жінки. У неї був дуже благополучний вигляд. Очі підфарбовані, нігті з манікюром, вії подовжені. Коротше кажучи, фарбована білявка — найпримхливіше створіння з усіх можливих. Принаймні, так я міркував до цієї миті.

Але помилився. Згодом вони не відмовилися і від кави з коньяком. Сума у двадцять тисяч купоно-карбованців їх цілком влаштовувала.

— Звідки везти? — уточнив санітар.

— З Берківців на Труханів. Але там ще від мосту буде чотириста метрів, — пояснив я.

Санітар перезирнувся з жінкою.

— Я вийду на хвилинку, переговорю з Петром!

Я зрозумів, що Петро — це водій, найголовніша постать у цій справі.

Санітара не було близько п’яти хвилин, та коли він повернувся, з його вигляду було зрозуміло: треба поспішати!

I ми поїхали.

П’яного Сєву знайшли досить швидко. Він сидів під накриттям на одному з уже доведених до ладу пам’ятників.

— А! Ви за євреєм? — впізнав мене Сєва. — Забирайте його!

Забрати шматок граніту з обличчям Давида Ісааковича виявилося нелегкою справою. Уп’ятьох ми завантажили його на тачку, яку позичили отут, докотили, притримуючи з обох боків, до «рафика».

На місто падав мокрий сніг, і до мосту ми їхали довго. Після мосту водій почав вимагати доплати. Ми підняли суму до тридцяти тисяч, і «швидка допомога» поповзла на міст.

Найцікавіше те, що сніг не падав на Труханів. Там сніг лежав лише під деревами. I водій, біля якого я присів, щоб показувати дорогу, жодного разу не обурився. «Рафик» з’їхав з асфальту на алею, що йшла праворуч, паралельно до берега, і таким чином ми доїхали майже до самої могилки. Залишалося близько сотні метрів. З цієї сотні водій проїхав третину, а потім вперся рогами та сказав, що далі — жодного метра!

Ми вивантажили пам’ятник зі «швидкої». Потім учотирьох відкантували його до могилки. Лише жінка залишилася сидіти у мікроавтобусі із замисленим виразом обличчя. Санітар, та й сам водій старанно допомагали нам з отцем Василієм.

— Назад підвезти? — запитав санітар, коли пам’ятник завмер в узголів’ї могили.

— Ні, — відповів батюшка. — Ми трішки посидимо.

Водій із санітаром взяли тридцять тисяч купоно-карбованців та попленталися у сутінках до мікроавтобуса «швидкої», який світився зсередини.

А ми постояли біля щойно встановленого, втисненого у м’яку піддатливу весняну землю пам’ятника, та побрьохали розмоклою стежиною у напрямку мосту.

— Треба буде сюди навідуватися, — сказав отець Василій. — А ближче до літа укріпимо його. Потрібно лише дізнатися: як? Може, цементом?

Він озирнувся до мене. Але усі мої пізнання у будівельній справі обмежувалися двома видами цегли: силікатною та вогнетривкою. При цьому я не був упевнений на сто відсотків, що силікатна цегла не може бути одночасно вогнетривкою.

152

Київ. Бориспіль. Листопад 2004 року.

Ще вранці з готелю я зателефонував до Нілочки та попередив, що прилітаю. Попросив машину та у двох словах розповів наші печальні новини. Її голос здригнувся, і я відразу попрощався, навіть не поцікавившись, як там справи у рідному міністерстві.

У бізнес-класі ми зі Світланою сиділи удвох. Більше не було нікого. Вона з одного боку проходу, а я поруч, лише з іншого. Це був найсумніший бізнес-клас у моєму житті. Я не хотів ні їсти, ні пити. Я поглядав на свою дружину і не знав, що їй сказати. А поговорити з нею хотілося.

Молоденька стюардеса постійно підходила до нас, щось пропонувала, кидала на сусідні крісла темно-сині пледи та маленькі подушечки. Вона була одна на нас двох. Їй було нудно, а можливо, вона щиро, як тільки могла, намагалася зробити наш політ приємним, щоб він запам’ятався нам. Що ж, він запам’ятається у будь-якому випадку.

Я дотягнувся до Світланиної руки, прикрив її своєю долонею. Вона подивилася на мене. Кивнула.

«Усе буде добре», — подумав я і відразу ж засумнівався у своїй правоті.

Можливо, що буде. Але це «добре» навіть у найкращому його варіанті виявиться життєво плоским. Його не можна порівнювати з іншим «добре», з тим «добре», коли квартира наповнена гамором дитячих голосів, коли замість тиші поруч поселяється веселий шум сімейної суєти.

Коли ми спустилися трапом, то потрапили під осінню київську мряку. Вже під’їхав автобус. Пасажири ринули у його відчинені двері. Саме тут, поруч із трапом, загальмував чорний «мерседес». Я озирнувся. Людина, за якою прислали «мерседес» просто на злітну смугу, мала б також летіти у бізнес-класі. Але крім нас там нікого не було. Та й мікроавтобус з табличкою «VIP», який мав би нас звідси забрати, теж запізнювався.

Я розгубився. Озирнувся. Думав, у кого б запитати.

Але цієї миті дверцята «мерседеса» відчинилися, вийшов водій, одягнутий навіть для цієї машини занадто елегантно. Подивився у наш бік. Підійшов.

— Сергію Павловичу, сідайте! — твердо, навіть наполегливо сказав він.

— Га? — вихопилося в мене. Здивування випередило запитання, що виникло у голові. — А де мій водій?

— Тепер у вас інша машина та інший водій! — повідомив чоловік і відчинив задні дверцята, пропонуючи Світлані сідати першою.

Потім відчинив передні дверцята для мене.

Ми зачекали ще кілька хвилин, поки багаж — наші дві валізи та портплед — не перекочував зі стрічки багажного транспортера в багажник машини.

Аеропорт залишився позаду.

— Усі вам щиро співчувають, — м’яким голосом раптом почав водій. — У мене для вас лист, ось, візьміть!

Він, не відриваючи погляду від дороги, простягнув мені довгий конверт.

З конверта я насамперед витяг візитівку Догмазова. На ній з’явилося якесь нове звання. Тепер він у додаток до усіх своїх регалій, став ще й почесним професором Києво-Могилянської академії та співголовою Комітету по державним преміям у галузі містобудівництва.

Сам лист виявився лише запискою. Чотири речення.

«Прийміть наші щирі співчуття. Я гадаю, що зараз варто змінити сферу діяльності. Ваш кабінет вже готовий. Віктор Андрійович Вам його відразу покаже».

Підпис Догмазова, хвацько закручений, у чомусь імператорський, стояв на самому низу стандартного аркуша.

Мої пальці раптом відчули незвичайність цього паперу. Я придивився, потім підняв його на рівень очей і у розсіяному світлі зустрічних машин побачив водяні знаки — рівномірно розкидані державні тризуби.

— Віктор Андрійович — це ви? — уточнив я у водія.

Той кивнув.

— Я відвезу вас додому, допоможу занести речі. А потім зачекаю в машині. Мене попросили показати вам кабінет вже сьогодні.

Я кивнув. Мені дійсно хотілося