Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Чиї?

— Та єврея того, який тут мешкав?

Я піднімаюся до буфету, висовую шухлядку та натикаюся поглядом на пакетик з документами старого. Раніше вони лежали розсипом, але отець Василій, великий любитель порядку, поскладав їх у пакетик.

— Візьми, поглянь! — я кладу пакет на стіл.

Мати з цікавістю гортає якісь папери, посвідчення, довідки. Зупиняє погляд на фото на якомусь посвідченні. Передивившись документи й папери, знову бере до рук посвідчення. Я вже бачу, що це — «Посвідчення члена ДТСААФ».

— Я візьму на кілька днів, — каже вона.

— Та хоч назавжди!

— Мало не забула сказати! — на її обличчі з’являється щаслива посмішка, — я вчора встигла забрати з фонду «Омета-інстер» усі гроші. Разом з відсотками!

— Це той, що сьогодні луснув? — пригадую я ранкові газети.

— Так, — з дикою, дитячою радістю промовляє вона.

— То ти вже купиш Дмитрові плащ, про який так довго мріяла?

— Плащ зачекає, — її голос стає серйозним. — Є важливіші речі!

Вона, мабуть, сподівається, що я почну розпитувати її. А мені, правду кажучи, байдуже, що важливіше за плащ для Дмитра. Я б взагалі порадив їй придбати собі що-небудь з одягу. Бо якось дивно виглядає, коли жінка десять років поспіль одягає одну й ту ж довгу чорну спідницю і таку саму стару шерстяну червону кофту. Дивно, коли жінка не думає про те, що обновку можна придбати у магазині, а завжди згадує, що десь на Оболоні мешкає її стара кравчиня, як ще тридцять років тому пошила їй модне крепдешинове плаття! Бачив я це плаття! Аби я, наприклад, зустрів би де-небудь дуже гарну дівчину, одягнену у це плаття, то відразу перейшов би на інший бік вулиці! Тому що це вже як діагноз! Та й сьогоднішнє вбрання матері — теж діагноз! її слід лікувати. Не Дмитра лікувати, а її. Тільки як?

Я раптом уявляю собі, як, отримавши двісті баксів зарплатні, веду матір на речовий ринок, і там ми купуємо їй якісь нормальні польські шмотки, привезені «човниками». Модні, яскраві та недорогі. Можна і неяскраві. Вона не носить яскравого.

А мати підводиться. Одягає стареньке пальто з лисячим коміром, перешитим із давнішого пальто. І, зупинившись перед дверима у коридор, ще раз оглядає обстановку цієї кімнати.

Мені в ніс б’є запах старості, вірніше, запах життя Давида Ісааковича, якого вже немає на цій землі. Я розумію, що мамі не подобається у цьому запахові. Але цей запах чужий, до того ж, запах життя, котре скінчилося. Ремонту тут робити я не збираюся. А без ремонту, без погрому, пожежі, потопу чи будівництва цей запах звідси не піде!

143

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

Найперше поліція відвезла мене до готелю. Добре, що Міла переклала їм моє прохання. Я переодягнувся у сухий одяг, зачесався. Хотів ще поголитися, але відчув, що для того забракне сили.

У лікарні нас з Мілою зустріла вже знайома мені за учорашнім днем жінка у білому халаті. Попросила йти за нею.

Ми йшли довгим білим коридором. Я прислухався до своїх кроків, але не міг їх почути. Підлога була вкрита лінолеумом «під паркет». «Не може цього бути, щоб лінолеум поглинав звук кроків», — подумав я й тупнув на ходу правою ногою. Обидві жінки обернулися. Уважно подивилися на мене.

Назустріч коридором ішов Дмитро. Обличчя в нього було трішки одутлим — мабуть, теж мало спав. На мене він подивився підозріло, з осторогою. Ніби чогось боявся. Я йшов за лікарем і Мілою й почувався, наче у тюремному коридорі, де, якщо тебе ведуть, зупинятися заборонено.

Він усе ж таки кивнув мені головою, коли ми порівнялися.

У кабінеті лікаря пахло дикою м’ятою. Білі стіни, біла книжкова шафа, завалена картонними коробками-архіваторами. Письмовий стіл зі стільницею з товстого скла. Телефон з прозорого пластику, схожий на дитячу іграшку.

Жінка-лікар сіла на своє місце. Граційно одягла на ніс окуляри в золотій оправі. Взяла зі столу аркуш паперу.

— Прийміть, будь ласка, наші співчуття, — переклала Міла її обережні слова.

Я сидів мовчки.

— У вас народилися хлопчик і дівчинка, — продовжувала вона, дивлячись на аркуш паперу з надрукованим на ньому текстом. — Вага хлопчика — три сто, дівчинки — три двісті. Відразу після народження у них були зафіксовані проблеми з диханням й нерівне серцебиття. Їх перевели у відділ реанімації. На жаль, урятувати їх не вдалося. Поки що причину смерті ми не можемо назвати, але біопсію в них уже взяли. Ми зробимо всі необхідні аналізи і повідомимо вам результати за шість тижнів...

— І як це вони збираються нам повідомляти, якщо ми тут не живемо?! — я обернувся до Міли.

Міла переклала моє запитання.

— Кур’єрською поштою. Залишите поштову адресу та заплатите наперед за кур’єрські послуги... Ваша дружина залишиться тут ще на два дні. Ми дали їй пігулки, які призупиняють роботу молочних залоз. Фізичних незручностей вона не відчуватиме. Їй необхідна ваша психологічна підтримка. Ви також можете бути два дні в її кімнаті. Через два дні знову зайдете сюди, до мене. А зараз вас чекає реєстратор.

— Хто? — я, нічого не розуміючи, дивлюся на Мілу.

— Це посада така у кожній лікарні, щось схоже на нашого представника РАГСу.

Реєстратором виявилася жінка, якій на вигляд можна було б дати років п’ятдесят. Вона сиділа у звичайному кабінеті, де не пахло ні м’ятою, ні особливою стерильністю. Сам кабінет знаходився в сусідньому будиночку, і було помітно, що особливо за його станом ніхто не слідкував.

У кабінеті стояли три книжкові шафи з сірими картонними коробками. Коробки стояли, як книги, і на кожній фломастером був написаний код — цифри та літери.

Міла відразу пояснила тій пані, що вона перекладач. Це мені було зрозуміло й без мого знання німецької. Пані кивнула. Потім поглянула на мене.

Вона була одягнута у темно-синій костюм і блакитну блузку з білою хусточкою, пов’язаною навколо шиї. Рідке волосся було коротко підстрижене, і я мимоволі перевів свій погляд з її зачіски на коротенький їжачок Мілиного волосся.

— Вам доведеться пережити кілька важких днів, — почала пані.

Я уважно дивився на неї та ще уважніше прислухався до Мілиних слів.

— За законом, ще ненароджені старші двадцяти чотирьох тижнів юридично є повноправними громадянами, — Міла перекладала слова реєстратора. — Ваші діти, незважаючи на