Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
153
Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Вечір.
Якщо мій рік мине так само легко і спокійно, як і цей перший день року, я буду щасливим. Обід за величезним овальним столом із горіхового дерева. Коля Львович, кримський губернатор з дружиною, Майя у вечірній сукні з декольте, яке відкривало на диво пружні, ніби надуті груди. Стіл розрахований на дванадцять осіб, але де узяти стільки вартих довіри та дружби людей? Я би ще посадив за цей стіл Свєтлова. І також ще цього лікаря, який встиг мені нашептати про свої підозри стосовно сердечного стимулятора. Можна було б «витягти» з-за столу Колю Львовича та посадити його за журнальний. Але тут я можу помилятися. Адже він тут, зі мною. Він зі мною увійшов у цей рік, отже, буде цілий рік біля мене. Ось лише запечена індичка здається для нас завеликою. Звичайно, можна недоїдки відіслати на кухню обслузі. Також можна нагодувати помічника. Вранці ми з ним чудово попили чаю. Я так розчулився та перейнявся його банальними думками та проблемами, що заледве не запитав, як його звати. Добре, що не запитав. Інакше це був би початок кінця. Його кінця, звичайно.
— Шампанське з Масандри, — вказує жестом на велику пляшку губернатор Зельман. — Найкраще. Таке подавали царям!
— Тоді відкривай! — киваю йому я.
Львович позирає на старшого офіціанта, і, поки Зельман морочиться з пляшкою шампанського, навколо столу виникає рух, своєрідний танець-хоровод молоденьких офіціанточок у міні-спідничках та білих фартушках, які розставляють закуски. Десь згори лунає неголосна романтична музика, а слідом за нею і знайомий оксамитовий голос. Старовинний російський романс «Отвори потихоньку калитку» лунає дуже до речі. Я намагаюся пригадати ім’я співачки, але сьогодні моя пам’ять напрочуд поверхнева. Я пам’ятаю лише вчорашній день. Усе інше вкрите асфальтом якоїсь особливої, важкої втоми.
— Хто це співає? — я впиваюся запитливим поглядом у Львовича.
— Руслана.
— Ага! Добре співає!
— Може, голосніше? — послужливо запитує старший офіціант.
Я зупиняю його рухом вказівного пальця. Цей жест з дитинства означає: «Ні-ні!».
Офіціант відходить.
А царське шампанське вже іскриться у високих кришталевих келихах-трубочках.
Коли ми підносимо келихи, з грудей Львовича долинає неголосна електронна мелодія мобільника. Він ледве стримує спокійний вираз обличчя та, не звертаючи уваги на дзвінок, піднімається та цокається з нами. Потім не кваплячись п’є шампанське. I лише коли келих спустошено, він ставить його на стіл та дістає телефон. Я слідкую за його зосередженим обличчям. В очах з’являється неспокій. Він щось шепоче у слухавку. Дає відбій. Починає нервово їсти заливну осетрину. На мене не дивиться. Отже, щось не те. Гаразд, розмірковую я, усі погані новини подають в нас на десерт!
Майя зацікавилася запеченими у соусі карі рябчиками. Я схвалюю її вибір. Я також хочу рябчиків. I шампанського. У мене погані передчуття. Їх потрібно змивати, щоб вони осідали глибше. Цьому святу ніхто не повинен зашкодити! Show must go on! Нехай навіть таке собі маленьке, домашнє шоу.
Ми намащуємо шматки індички журавлиновим желе, а Львович стає все більш напруженим. Постійно дивиться на годинник.
— Ти кудись поспішаєш? — цікавлюся я.
— Ні-ні! — поспішає відповісти він. — Просто на нас чекає ще один святковий сюрприз! За дванадцять хвилин...
— Цікаво...
— Але для цього потрібно буде вийти на терасу, — додає він.
— Гаразд.
Ми переглядаємося із Зельманом та його гарненькою дружиною. Вона справжня кримська татарка. Звати Лейла.
— А як буде татарською «Новий рік»? — запитую я в неї.
— Ен’и йил, — відповідає вона лагідним голосом.
— А «любов»?
— Савг’єлик.
— Гарна мова, — зачудовуюся я.
На терасі прохолодно, але ми накинули пальта і дублянки. Над морем висить темне небо. Під ним мерехтять вогники корабля, що підійшов до берега.
Львович передає команду по мобільному телефону, і небо розсипається іскрами салюту. Миттєві різнокольорові мозаїки фейєрверків витісняють темряву. Навіть офіціантки, які винесли піднос з келихами та шампанським, не можуть відірвати погляду від розмальованих небес.
— Це вам подарунок від Російського флоту! — самовдоволено пояснює Коля Львович.
— Від російського? — дивуюся я. — А від українського?
— Від українського теж буде, — обіцяє мені Львович. — Перше слово — гостям. Господарі завжди говорять останніми.
— Останнє слово дають не господарям, а звинуваченому! Ти переплутав.
— Похмурі у вас жарти в цьому році! — шепоче Львович. Кидає погляд на Зельмана, потім на шампанське.
Зельман розуміє усе без слів. Високі кришталеві келихи-трубочки наповнюються царським іскристим напоєм.
154
Київ. 14 квітня 1992 року. Ніч.
— Чого ти клюєш носом! — кричить на мене Жора. — Швидше рухайся!
А мені важко. Він витяг мене з ліжка телефонним дзвінком. Було ще не дуже пізно, близько одинадцятої, але після цілого дня пригод з гранітним пам’ятником я дуже хочу спати. А тут ще він.
— Негайно чеши сюди! Славко та Юлько уже їдуть! О першій ночі будуть гості!
Які в біса гості можуть припертися до ресторану о першій ночі? Голодні? Навряд чи! Наш ресторан взагалі-то не дуже годує. Ні, люд ходить. Але ходить, щоб випити та пошептатися. Двері постійно зачинені зсередини. Чекали п’ятьох? От вони і прийшли, і, поки не підуть, ми мусимо їх обслуговувати. Вірніше, обслуговувати їх мусять Славко та Юлько, а я щось на кшталт обличчя закладу. Закладу, який досі немає вивіски. Лише адреса та двері.
Але Георгій Степанович, якого в мене язик не повертається назвати на ім’я по-батькові, з кожним днем жвавішає все більше й більше. Радість вже світиться у його очах. I від сьогоднішнього дня він чекає чогось особливого. Пообіцяв, що сам також приїде, щоби бути впевненим. У чому впевненим? Хер його знає!
Славко та Юлько зустрічають мене припухлими та втомленими обличчями. У мене,
