Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Уночі я прокинувся від крику немовляти. Крик долинав з-за стіни. Спочатку я подумав, що це жахливий сон. Але потім зрозумів, що це кричить новонароджена Дмитра та Валі. Світлана також прокинулася і жадібно слухала плач дитини.

Ми лежали мовчки. Накрившись ковдрою, але не притуляючись одне до одного. Я згадував, як в останню ніч вагітності Світлани грався долонею з малюками, які ще не народилися. Згадував, як вони «бігали» всередині живота. Можливо, вони благали про допомогу? Можливо, вони плекали на мене надію?

«Кепський з мене батько,» — подумав я.

Сльози знову текли моїми щоками. Я підвівся, накинув на себе халат і вийшов на балкон.

Прохолодне повітря було просякнуте свіжістю озера. Я дивився на озеро і уявляв його вкритим товстою кригою. Неподалік від берега — простора ополонка. Такої ж місячної ночі я підходжу в халаті до берега, роздягаюсь та, обпікаючись, заходжу голим у холодну воду. Занурююся по шию, а потім пірнаю та запливаю під лід. Пливу під кригою доти, поки в моїх легенях не закінчиться повітря. А коли закінчується повітря, закінчується й усе інше. I мені вже не страшно й не холодно.

«Тепер у мене троє померлих дітей, — міркую я з жахом, згадуючи свою першу дружину, теж Світлану, і ніч у київському пологовому будинку. — Київ, Цюріх, — думаю я, — від зміни місця моя доля не міняється...»

150

Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Ранок.

Майя все ще спить, але зараз її заплющені очі спрямовані в стелю. Я підходжу до вікна і дихання моє призупиняється від задоволення. Над морем піднімається сонце. Його проміння, відштовхуючись від спокійної води, мчить безперервною хвилею яскравого світла до берега. Розбивається на тисячі сонячних зайчиків, які стрибають зимовим парком, стінами держдачі, стовбурами кипарисів та смоківниць. Далеко на обрії стоїть на сторожі миру та порядку якийсь кораблик. Як все гарно! Я хочу усім пробачити та зробити усім подарунки.

Я повертаю свій погляд на Майю. Їй також можна пробачити. По-перше, тому, що вона — жінка, яка спить. По-друге, вона жінка з характером, який не властивий більшості жінок. Хоча, згадуючи жінок із мого життя, можна сказати, що мало в кого з них був характер, властивий жінкам. Або навпаки, усі їхні характери були типово жіночими. Мабуть, я неправильно розумію жіночність. Внутрішньо я постійно відштовхуюся то від Джоконди, то від Мона Лізи чи від якої-небудь донни з немовлям.

До моїх вух долинає далекий крик чайок. Я прочиняю вікно, і до спальні вривається холодне солонувате повітря. Знову озираюся на Майю. Йду та підтягаю її ковдру догори, щоб прикрити оголені плечі. Зачиняю вікно. Зазираю до сусідньої кімнати. Помічник сидить у кріслі перед журнальним столиком і п’є чай. Піднімає на мене погляд і я бачу, як його пронизує судома шанобливого переляку. Я застав його за відпочинком! Але в мене чудовий настрій! Мені лише не вистачає якихось дрібниць.

— Дуже погано чути крики чайок, — кажу я йому та посміхаюся. Він киває та одночасно ставить склянку з чаєм на столик. На його обличчі з’являється невпевнена усмішка у відповідь.

— Я миттю! — гукає він і квапливо піднімається.

За п’ять хвилин я чую наближення чайок. Визираю у вікно, але там я їх не бачу. Вони внизу, на березі. Їхні крики стають усе голоснішими, і лунають вони на фоні зітхань тихого моря, що дуже заспокоює нерви. Шиплять та шумлять хвилі. За хвилями чуються ще якісь лагідні звуки. Чудова атмосфера для медитації. Я повертаюся до Майї. Мені здається, що вона зараз прокинеться, під крики чайок, цей день та й увесь рік мине в неї у щасті та злагоді з собою. А можливо, навіть і зі мною?

Мій погляд піднімається під стелю. Зупиняється на ледь помітному білому, як і колір стелі, динаміку у верхньому куті зліва від дверей. Перевіряю інші кутки — там також приховані динаміки. Крики чайок «а-ля квадро»! Чудово! Поєднання природи й акустики. А Майя спить. Ні, вона звичайно, все чує. Ця музика йде прямо у її сон, у якому вона, мабуть, лежить у солярії окремого кабінету ресторану «Метрополь». Лежить, відчуваючи штучне сонце кожною клітинкою свого оголеного тіла. А поруч сидить хтось одягнутий, насолоджуючись її насолодою, зазираючи у солодку, яскраву пащеку солярію, як у величезний гріль, на якому вкривається апетитною скоринкою довгоочікуваний шматочок м’яса.

Я відчуваю наближення приступу людинолюбства та демократії. Не дай Боже, вона побачить мене таким! Тоді я пропав!

Швиденько йду до сусідньої кімнати. Помічник знову зістрибує з крісла. Я заспокоюю його жестом. Долонею привітно наказую сидіти. Потім прошу зробити мені чаю.

Тут також кричать чайки: такі ж самі динаміки на стелі.

Помічник помічає мій погляд та невпевнено шепоче: «Можливо, трішки голосніше?»

Я заперечливо хитаю головою. Він киває мені у відповідь. Виходить. Лише тоді, коли він виходить, я розумію, що він досить тепло, по-домашньому одягнутий. Він тут більше вдома, ніж я. Чому? Та тому, що я стою голий, а на ньому мішкуваті чорні брюки і темно-синій светр. Теж мішкуватий. I саме ця мішкуватість робить його таким домашнім. Шкода, що я не помітив, яке взуття у нього на ногах.

Мій погляд піднімається до стелі, у інший кут. I я бачу спрямовану на мене камеру відеоспостереження. Цікаво, на яку частину тіла дивиться зараз охорона? Чи, можливо, ніхто ні на що не дивиться?

Ні, потрібно у щось одягтися. Дивно, але найулюбленішим з моїх халатів виявився той, який я отримав у подарунок від російського президента на 400-річчя роду Романових. Я зазираю у спальню, дивлюся на Майю, яка солодко спить, накидаю халат та повертаюся до сусідньої кімнати, де помічник вже поставив біля журнального столика друге крісло, розмішав цукор у моїй кришталевій гранчастій склянці та послужливо поставив поруч пляшку «Аберлора», відеречко льоду та широку низьку склянку для віскі.

151

Київ. 14 квітня 1992 року. Вечір.

Здається, я розуміюся на людях. Раніше я не помічав у собі цієї якості, але той факт, що мій план спрацював на усі сто, примусив мене замислитися про свої здібності.

Так, ми викликали «швидку». Буквально через п’ятнадцять хвилин до моїх дверей подзвонили. Я зустрів на порозі та провів до кімнати молоду жінку-лікаря та санітара.

— Ви хворий? — запитала жінка в отця Василія.

Батюшка знітився, і поглянув на мене.

—