Важка весна - Борис Пахор

— Альфред їх умовив.

— Тобто саме це вирішило питання твого від’їзду додому?

— Не кажи так, Радку.

Їх майже повністю огорнула темрява, і холод проникав крізь одяг. І йому хотілося встати і дати знак, що пора йти, але тепер відчував крихкість у собі і навколо себе, і чекав.

— Випадає так, щоб я їхала додому саме зараз. І Жозефіна пише, що батько сказав: «Якраз добре. Наче спеціально!»

— А ти?

— Мені байдуже до цих відвідин.

— Але все’дно їдеш.

— Я думаю, що нічим себе не зобов’язую.

Її рука знову пошукала його руку, але він свою прибрав.

— Чому ти такий? Папа задовольнить своє бажання, а я через два дні знову буду коло тебе.

Подивилася на нього.

— Його батьки мене не хочуть, Радку.

— Це ти встановиш після того, як вони з тобою познайомляться.

— Я надто бідна наречена для їхнього сина. Альфред сам мені в цьому зізнався рік тому.

— Але все’дно хоче тебе.

— Так. І всупереч мені, Радку. Цього не маєш ігнорувати.

— Але всупереч їм. І твій візит буде тобі, крім усього іншого, ще й приниженням.

— Ні. Жозефіна каже, що батько крутиться, мов індик по хаті, бо запрошення є доказом того, що Альфредові батьки змінили своє ставлення до мене.

— А чому ж ти тоді кажеш, що вони тебе не хочуть? — різко сказав і встав.

Вона ж сиділа й далі, мов здивована його неочікуваним порухом.

— Холодно, — сказав він і рушив.

Вона встала і пішла слідом. І тієї миті він відчував співчуття до неї, такої дрібненької і впійманої в замасковану пастку; водночас йому хотілося пришвидшити кроки, щоб вона заблукала в темряві. Шум фонтана віддалявся і робив їх ще самотнішими і полишеними на самих себе.

— Я так хотіла в цей парк, — за якусь мить сказала вона.

Але він мовчав. І знав, що його мовчання триватиме нескінченно довго, бо вона погрузне в ньому і не зможе змінити атмосферу.

Вони йшли бульваром Сен-Мішель, і він навіть не шукав станції метро, бо вони б приїхали на вечерю, де сиділи б одне навпроти одного і не змогли б мовчати. Він відновлював у собі настрій дообідньої пори: коли вона декламувала вірш; вони говорили про табір; або коли вона спала. І тоді вона вже знала про завтрашню гостину. Водночас розумів, що вона страждає, бо батьківська атака застала її несподівано. І йому хотілося взяти її під руку і дурнуватими словами змінити атмосферу. Вона б тоді швидко засміялася і почала жартувати. Але його дратувало мілководдя, на яке вона завела їхнє кохання. Їхній зв’язок, який навіть подумки не міг порівнювати з кимось іншим. Її — віднайдену по тій страшній годині, яка мала всі ознаки кінця.

На площі Клуні вивіска на тротуарі сповістила про метро.

— Поїдемо на метро?

— Так, треба на вечерю. — Він намагався бути природним і неображеним, але був лише сухим. І в метро було так само, хоча він намагався говорити, бо пасажири поглядали на них.

Так само і за вечерею.

Так само і в кіно.

Ще далеко було до Єлисейських Полів — Діснея показували лише там, а вони ж домовилися подивитися Діснея.

— Пішли кудись в інше місце, якщо це не надто далеко, — сказала вона, коли на схемі розглядали лінії метро.

— Немає значення.

Але потай визнавав, що йому геть байдужі і кіно, і Волт Дісней. Хоча в темному кінозалі його твердість пом’якшала. Його захоплювала напруженість і єдність люду перед живими малюнками. І бачив себе в темряві в кінозалі на Бар’єрі, з Шарло на полотні і старою піаністкою, яка в кутку мучить розстроєне піаніно. Шарло і персонажі, поквацяні кремом, а вони, дітлахи, на сидіннях жваво смокчуть карамельки і лускають фісташки, голосно хрускаючи. І жодного порівняння не могло бути між величною модерною залою і колишнім приміщенням з сірими нерівними стінами, яке швидше годилося для складу. Але він був там, шмаркач, захоплений Шарло, Томом Міксом і Буффало Біллом. І той зв’язок з роками дитинства ще більше відділяв його від неї. Саме через той неочікуваний екскурс у минуле він уже не злився на неї навіть у думках; і коли в темряві її рука пошукала його руку, він не відсунув її. Він не дав їй відчути тепла, але тримав її уважно і віддано. Так тримає батько руку доньки, якій стоматолог свердлить зуб, — він з розумінням ставиться до доньки і водночас прихильний до лікаревої справи.

По дорозі додому їхній настрій відчутно змінився; але це було швидше наслідком пересадок на зупинках, ніж зміною внутрішньої атмосфери. Так, мабуть, турбота про зовнішнє, реальні справи пов’язують життя одружених людей, коли розвіюються медові чари. Потім вони вийшли на станції Каде, і їх огорнула тиша заспаного міста,