Важка весна - Борис Пахор

— Це було б богохульством, — кепкувати з твоїх листів!

— Нічого більше тобі не напишу.

— Напишеш. Причому вже завтра, коли будеш вдома сама з настінним годинником у маленькій вітальні. І поспіхом писатимеш на розграфленому аркушику, вирваному з зошита для математики.

Хитро посміхнулася.

— Це справді прекрасно! Мої колишні зошити з математики. Завжди якийсь знайдеться.

Сонце вже перевисало через дерева, вона хотіла сісти на лавицю. Лише на хвильку. Підуть ще до того, як їх схопить холод.

Фонтан серед басейну розбурхував воду своїми невтомними бризками, молода мати все щось казала синочкові, який сидів навпочіпки коло кам’яного бордюра і пускав синього кораблика на спінену воду.

— Такий день посеред грудня — справжнє щастя, — сказала вона.

Але він ще думав про неї і листочки з зошита.

— А батько? Чи знає, кому пишеш?

— Батько? Раніше його не цікавило, а тепер зрозумів, що справа серйозна, і почав лютувати.

Спостерігала за дитиною, яка опиралася матері і не хотіла відходити від басейну.

— Про це я тобі в кімнаті казала, що розповім пізніше, — мовила через якийсь час.

Усміхнувся.

— Він мене незлюбив, бо я хворий?

— Каже, що ніколи не дозволить мені поїхати на чужину. Що ніколи не переступлю порога його домівки, якщо поїду. І взагалі, відречеться від мене.

Все ще дивилася поперед себе.

— Якесь затяте прокляття, — спохмурніла.

Потім повернула голову.

— Я одержала листа від Жозефіни. — В її очах був напад сірої, неперебореної сумоти.

Знову уперто дивилася поперед себе.

— Батько хотів би Альфреда за зятя, — сказала вона тихо.

Він знизав плечима.

— Хто це?

— Я ж тобі розповідала. Товариш по школі. Вже багато років любить мене.

Він спостерігав за її обличчям. Потроху воно ставало круглішим, риси немов м’якшали від тепла несподіваного зворушення. І йому ставало прикро від думки, що вона може скніти під час розмови про геть безмежно неприємні речі. Кохання, яке стане відповідним аргументом для родичів, друзів і доброзичливої старої тітки. Тільки не сльози. Вже сама атмосфера доволі безглузда.

— Сказав, що чекатиме мене. Альфред.

Ставало холодно, і він схрестив ноги. Нехай виговориться, сказав собі.

— Заходить до мами, як у часи, коли був моїм однокласником. Він дуже подобається моїй мамі. Бо він добрий і побожний, але вона не втручається в цю справу. На своїй шкірі відчула, що таке зв’язок, який людина обирає не сама, а їй нав’язують інші. Батько — ні. Підбурює його і обіцяє, що все буде так, як треба.

— І чому він так йому подобається?

— Бо він син багатого ремісника.

Глянула на нього.

— Батько хотів би з моєю допомогою здійснити те, що йому не вдалося самому. Всупереч усім старанням, він лише звичайний помічник у магазині, це його гнітить, мов нестерпне приниження.

Знову озирнулася до нього.

— Альфред — сумирна і тиха душа, і батько розуміє, що через мене міг би мати владу і над ним.

Немов на дрібні шматочки його січе, з подивом подумав він, жоден відтінок від неї не вислизне. І якою прекрасною компаньйонкою була б для свого батька, якби хотіла вступити з ним у спілку.

Темрява лягала на дерева, розприскувалася фонтаном на свинцеві струмені. Пішли, хотів сказати їй, але був у полоні нещадності і сірості, які охоплювали його. І самі собою до нього повернулися картинки Парижа тих днів, коли стояв коло чобіт на полі поблизу Порту Кліньонкур. Ті речі, які мовчки пропонувала процесія, що пережила потоп. Шматки шкіри всіх форм на лавці. Гребені з шпичастими, дуже гострими зубчиками. Жіночі панталони рожевого кольору. І туман жовтої пилюки, що клубочиться, немов дим після щойно погашеної пожежі. І чоботи, які, як йому здається, випадуть з-за пазухи і закрокують м’яким порохом, немов неозорим шаром попелу.

— А ти?

— Мені байдуже до його планів.

Але її обличчя було серйозним і незворушним.

— А якби він не хотів тебе більше бачити вдома? Зміг би дотриматися слова?

— Звісно, зміг би.

За якийсь час забурмотіла зміненим голосом:

— Мами мені б бракувало... — Її рука мимоволі шукала його руку.

— Усе буде добре, — сказав він. — Жодних планів щодо від’їзду ще немає. Тому поки що тобі немає причини мучитися.

Її рука знову звільнилася.

— Він хоче, щоб я приїхала додому в гості.

— Батько?

— Альфредові батьки святкують річницю весілля.

— І запрошують тебе?