Важка весна - Борис Пахор

— Ти мала б продовжувати.

— Можливо. Але тато викинув мої малюнки у піч.

— І хто знає, чи він пишався своїм вчинком.

— Бідний папа. Врешті, він страшенний бідолаха, поруч з мамою його бурхлива природа не знаходила свого вияву, і через це він жив на свій розсуд, окремішньо від неї. Мене, свою доньку, відчував собі подібною і все ж суттєво інакшою.

— І так панував зі своєю непохитною волею?

— При цьому смикався, мов звір на мотузку, і завжди відчував, що я вислизаю з-під його влади.

Потім помовчала, і здавалося, ніби потрібно ще довго чекати на продовження її оповіді. Але за тінню, що промайнула її обличчям, не послідувало пояснення. Залишилася лише густа задума.

— Що тобі?

Але коли нахилився до неї, її обличчя ще посерйознішало. І здавалося, що це через поцілунок, ніби поцілунок — єдине джерело раптової збентеженості і майже переляку. Її стиснуті вуста ледь посмикувалися.

— Що таке, люба? — знову запитав він.

Але її очі вже знову були зосереджені.

— Коли гулятимемо містом, я тобі розповім.

Тут знову озвалося кошеня.

«Мінетта, маленька бідолашка...

Встала, взула шльопанці і пішла до неї.

Він злився через оцю її самостійність, хоча тим самим вона прив’язувала його до себе. Водночас спостерігав за її тілом і її вільними рухами, немов у ній — осереддя усіх скарбів цього світу. І немов спалах, сяйнула думка про можливість нової антики, втілення ідеалів справжньої, не завуальованої людяності. Жінка і кохання, яке вона викликає в нас, є запорукою того, що людство, наперекір усьому, може почати все спочатку, думав він.

— Треба йти на обід, — сказав він. В його голосі був лише відтінок невдоволення, бо вона тулила до грудей клубок рудої шерсті, а м’який вигин її стегна вимальовувався у світлі, що сяяло крізь вікно.

Вони тинялися, як двоє підлітків, які тайкома втекли з дому і розглядали місцевість, ховаючись від цікавих очей. І оскільки обидвоє знали Монмартр від Мак Орлана і Карко, бо захоплювалися Дега й Тулуз-Лотреком і Ренуаром, в обох було щось від духу бурлакування. Отож, коли йшли серед течії пішоходів широким тротуаром, почувалися в знайомій атмосфері. Вони були зовсім не туристами, які оглядають знаменитий край. Їхні здивовані очі полонило здавна очікуване чудесне відкриття.

Вирування вулиць, думав він, це головне. Звісно, звідкись у спину ще досі дихав злий холод довгих окупаційних років, але було видно, що фасади будинків майже повністю набули свого колишнього вигляду, а вікна — чарів доброзичливих розумних очей. Хоча на мить склалося враження, що в театрі Dix Heures він чує співачку, яка 1943 року намовляє тих, хто запізнився і пробивається крізь натовп: «Що, важко прорватися? Можна сказати, що ми в Сталінграді!» І як потім через ці слова в маленькому театрі відбулася каральна акція нацистів, і пролунали постріли з револьверів.

І на короткий час йому здалося, ніби поруч немає Арлетти, а він крокує сам рідним окупованим містом, охоплений страхом і шаленою волею до опору водночас. Він ще там і вже тут, врятований монмартрівською велелюдністю. Чує відлуння важких чобіт і водночас пожадливо ловить вухом ритм вільних кроків. Бачить загиблу Мію, але хлопець, який зараз попереду веде дівчину, нахиляється до її юного обличчя.

І сам нахилився до Арлетти, і вона весело усміхнулася у відповідь на його поцілунок; бо французьке дівча здивувалося не поцілункові на вулиці, а виразові його обличчя. Веселий і водночас задуманий. І відповідає їй на питання, стенувши плечима, отож вона відчуває його настрій і мовчки бере за руку. І він переповнений завдяки її мовчанню і руці, але думає про дим крематорію і відчуває неймовірну радість від того, що був там, а тепер тут. Задоволення собою, своїм тілом. А ще більше обставинами. Скажімо, всупереч усьому, що було там, попереду йдуть двоє закоханих і воркотять у своєму замкненому, потаємному світі. Як добре, що цей світ ще можливий! Що він просто є. І що Арлетта і він теж у цьому світі, хоча він ще й у тому, де людям у смугастому одязі червоною фарбою малюють на спині дві великі N. Nacht und Nebel. Ніч і туман. Так, він свідок того світу, незнаний і анонімний, але лише своєю присутністю він підтверджує цінність поцілунку на тротуарі в світлі барв Утрілло.

Потім вони нишпорили в купах книг на парапеті коло Сени і вибрали «Великого Мольна» в гарному виданні і Панаїта Істраті «Неранцула». А потім заради виставки картин із таборового світу вирушили на Монпарнас.

— Ні, — сказав він згодом уже там. — Інтелектуальним холодом і епігонським кубізмом не можна передати тієї атмосфери.

— Хто знає, чи художник взагалі був там.

— Навіть якщо був, його захопила формальна марнославність, і він забув про безмежну скромність, якої вимагає від нього матеріал.

А потім був Люксембурзький сад, мов притулок зелені.

— Фонтани, і на лавах, які колись були зелені, — закохані, розбурхані, мов фонтан, — процитував її слова.

— Бач, який ти.

— Веселий. Просто веселий...

— Спочатку хочеш,