Важка весна - Борис Пахор

можливо, арештовані прихильники maquisa[35] в Дононі, кинуті до табору в Шірмеку, де не було крематорію. Хто б міг знати? Тому в бараках вони спочатку висловлювали здогади, а потім, бунтівні і немічні, замовкли. Бо вражаючим був цей приїзд машин, що серед ночі спускалися стрімким схилом з того боку витесаних терас. Кудись відлетіла радість від того, що союзники вже близько, що над горами пролітають літаки, що есесівці риють траншеї навколо табору. Від дівчат, яких покидали до барака-в’язниці, звідки до незгасимої печі залишалося лише кілька кроків, вони зазнали поразки в особливий спосіб. Можна собі лише уявити їхню долю, але ті картини загибелі продовжувачок людського роду та шугання полум’я і розлітання іскор над вузьким комином на нижній терасі супроводжувало страшне усвідомлення немічної чоловічості. Коли вже бараки спорожніли, і вони їхали до Дахау, світловолосий французький лікар у товарному вагоні розповідав, як із свого бараку стежив за тим, що відбувалося з дівчатами і жінками. Кожну окремо есесівець відводив крізь порожній простір і зникав із нею в середині блоку з піччю. Одну за одною, з паузами. І жодна не плакала, вони йшли тихо і спокійно, і він був вдячний ночі, що вона ховала те нещастя.

Так, він зараз згадав про них через її плач.

Засунув руки під потилицю. Плач через кошеня. І вперто дивився поперед себе, немов знову чув гуркіт вантажівки, яка спускається вниз із того боку, де крематорій, немов бачив дівчину в супроводі есесівця і чув постріл, бо, мабуть, їх не вішали на ті гаки; надто повільно було б, вони поспішали.

L

Як бувало й раніше, і цього разу він спробував врятуватися від поразки у пошуках оновленої свідомості своїми записками. Коли ліг на ліжко, спочатку відчував, що якось замовчав у них про кімнату з паризьких канікул, які були хоча й короткими, але незвичайно хвилюючими. І при цьому докоряв собі, що розповідав Арлетті про долю ельзаських дівчат; але це трапилося так природно, що він сам дивувався. Дивувався, як тверезо, немов його це не стосується, пояснював їй, що врешті-решт батько має рацію. При цьому навіть переконував себе, що повинен залишатися послідовним у такій поведінці, і так поступово набути габітусу байдужості, без якого і надалі перебував би під владою неспокійних хвиль сентименту. Так буде наймудріше, якщо він знову призвичаїться до самоти, адже для поверненця це найпослідовніший стан.

І дозволив своєму олівцю слухатися плину ремінісценцій; але цього разу вони не стосувалися країни смерті, а відновлювали в пам’яті події травня 1945 року. Було це відразу після прибуття в Лілль, де після довгої перерви — ціла вічність минула — його тіло лягло в простирадла, які обійняли його з особливою ніжністю. Але ще раніше (вони приїхали вдосвіта) вони разом із Рене і Франсуа, опинившись на вулицях міста, відчули чарівність тихих і милих будинків. Ну, про ці відчуття потрібно ще подумати, уважно і детально описати всі душевні порухи у вранішньому світлі того 1 травня, дня його повернення до життя.

Це знову були два аркуші в клітинку із зошита для математики. Зараз о пів на десяту, і він, мабуть, тільки-но повернувся додому, підіймаючись схилом, з якого серед густих дерев видно білу стіну першого корпусу. Чи думав він про неї? Відколи вони попрощалися на пероні, в неї перед очима лише його ввічлива, але холодна стриманість. Він твердив, що вона запізниться на поїзд, але не просив її запізнитися для нього. І коли вона подарувала йому швидкий гіркий поцілунок, їй хотілося знову поставити валізку, щоб порозумітися, щоб вони знову віднайшли одне одного. Але боялася, що його відстороненість і її опір проти неї так і триватимуть, і потім настане ніч, і вони будуть разом, але без поцілунків. Так би сталося й минулої ночі, якби він не втішав її через Мінеттину загибель. Він був такий ніжний з нею в її глибокій скорботі. Так уперше, відколи вони знайомі, він трішки підняв завісу, яка ховала від неї час, проведений ним у пеклі, як сказав би Рембо. І спочатку вона не второпала, чому він оповідає історію про ельзаських дівчат таким спокійним голосом; здавалося, ніби він продовжує свої роздуми, які розпочав уночі. Лише потім, коли сказав: «І старий французький лікар іще раз підкреслив, що жодна з них не плакала, коли йшла з есесівцем у напрямку крематорію», — лише тоді вона зрозуміла. Не буде розповідати, як їй було соромно. Та стриманість дівчат, які опинилися високо в горах, в своїх горах. Відчуття ув’язнених, які розуміли, що згорять. О, вона розуміла, як природно в ньому ожили ці картини, і як само собою йому нав’язалося це порівняння з нею, яка так безутішно ридала через Мінетту. І відчула, з якої далечі він дивиться на неї. Ні, ніколи вона не зможе зрівнятися з тими, хто поліг так таємно, майже без свідків, на вході до бараку на вершечку самотньої гори! Все ж нехай він їй вибачить. Хоча всі інші дівчата, які пережили війну, в порівнянні з тими жертвами не варті життя, їм не можна закидати того, що вони не пройшли крізь ті жахіття. Чи йому так не здається? Яким був би сьогоднішній світ, якби всі носили в собі такий спадок? Можливо, тоді б він не обрав її, бо не зміг би знайти в ній того, що шукав. Але що поможуть ці констатації, якщо вони й так розлучилися? Ні, але не думає ж він, що вона зможе добре почуватися в шлюбі з чоловіком, який у неділю водитиме її на службу Божу, із старомодним чоловіком, який буде добрим і занудним? Чому він серйозно говорив про це? І батько їй за вечерею сказав: «Тепер маєш у руках козирну карту, і тільки від тебе залежить, як ти нею зіграєш!» Немов ідеться про гру. Вона ж знає, що була б усе життя невірною такому чоловікові, і на подружньому ложі лежала би з думкою про коханого