Важка весна - Борис Пахор
І йому захотілося побути на самоті. Бачив себе, як блукає нічними вулицями, з руками в кишенях, без думок про час. Самотній і ображений спостерігач. І водночас не ображений, відкритий до будь-яких зустрічей, будь-яких вражень. І питався, чому він переймається цим? Хай настане завтрашній день, і нехай їде, нехай її оцінюють. Випадок ніби спеціально так усе підлаштував, щоб він міг віднайти свою незалежність. Усе вирішувалося ніби побіжно і в найпростіший спосіб.
Швейцар був дуже ввічливим, коли давав їм ключ. І вони усміхалися йому у відповідь на його щиру люб’язність.
Коли ж почали підійматися сходами, Арлетта здригнулася.
— Мінетта! Я зовсім забула про неї.
— Їжі їй достатньо, — пробурмотів він.
Авжеж, для неї має вирішальне значення — Мінетта, подумав. І виразно відчув уже знане почуття зануреності в дитячу атмосферу. Але її обличчя було стурбоване, кроки стали швидшими, немов її потрясло раптове передчуття.
За зачиненим вікном, що виходило в двір, чулося тихе далеке нявкання. Зараз ще й коти будуть на черзі, думав собі, і бачив жінку, яка щодня виносить великий згорток їжі виводку котів у парку. Поспішив за нею, бо вона майже бігла, і був задоволений, що сходова клітка гарна, майже елегантна; ні за що на світі не хотів би, щоб вони тієї миті опинилися на убогих сходах із неприємною атмосферою довкола.
— Не поспішай так, — сказав, але більше для того, щоб перервати гнітючу тишу, ніж від бажання її затримати. А коли потім відчиняв двері, збагнув, що незрозумілий страх вселився і в нього.
— Мінетто! — покликала вона ще до того, як засвітила світло. Через прочинене вікно до кімнати прокрадався холод із темного моря дахів.
— Мінетто! — Її голос був майже розпачливий. Обійшла шафу, ліжко, вклякла на килимі; її погляд був заворожений, її рухи гарячкові.
На підлозі була посудина з молоком, коло неї дрібки хліба.
Тоді з двору знову долинуло слабке нявкання.
— Мінетто! — І рвучко кинулася до вікна. — Моя маленька Мінетто! — І перехилилася через перила, так що її тіло зависло в темряву.
Кинувся до неї і схопив її за плечі. Але її руки судомно стискали перила, а тіло випросталося і вклякло.
— Ми її залишили, і вона впала... — І вся здригалася. — Ми її залишили, і вона впала!
— Заспокойся, — пробурмотів він. Намагався її повернути до себе, подалі від темряви і прірви. Але її руки стали ще твердішими і рівнішими. Немов закам’яніла вся, крім очей, які нестримно сльозилися і змочували розпашілі щоки.
— Мінетто! — вигукнула вона, вирвалася з його рук і вибігла.
Він побіг за нею, але вона не чула його слів. Її голосний, невтішний плач потрясав байдужі сходи.
— Моя Мінетта, — ридала вона.
— Підійди, — прошепотів він і взяв її за руку.
Але вона вже бігла до віконечка швейцара і стала перед ним, ніби засуджена перед трибуною судді.
— Мінетта випала, — вимовила вона крізь сльози. — На подвір’я випала з вікна.
Обличчя швейцара виражало ввічливу люб’язність і поштиву стурбованість. Чоловік не міг повірити, що ці двоє — ті самі, кому тільки-но бажав на добраніч, і які були такі серйозні.
— Пошукайте її, — захлипала вона. — Пошукайте її.
Швейцар вийшов з-за стійки.
— Як шкода, — пробурмотів він.
— Пошукайте її...
Тоді він обійняв її за плечі і поволі повів до сходів.
— Заспокойся, — пробурмотів він і кивнув швейцарові.
— Ну, звісно ж, — сказав швейцар. Він був високий і кремезний, з погідним обличчям спокійного дипломата. І вікно відчинив відшліфованим рухом руки, і на віконну раму ступив елегантно, немов усією своєю поставою підкреслюючи, що це не його робота, але через незвичайні обставини він її щиросердно береться виконати.
— Знайдіть її!
І її тіло ще більше заклякло в судомі, що тримала її, як напад поліомієліту. Його ж проштрикнуло відчуття підступної загрози, по той бік якої була територія небуття. Холодний подих порожнечі і загибелі, як того ранку, коли йому з горлянки на вуста виступила тепла рідина. І був вражений, бо ті почуття викликали в ньому несподіване відкриття її нового, непередбачуваного образу. Немов йому довірили опікуватися чимось, що перевершувало його можливості. І він почувався винним. Водночас обдуреним і співвідповідальним.
З відчиненого вікна тягло холодом, з темряви долинуло ледь чутне нявкання.
— Мінетто! — Її тіло пройняла дрож; так від удару дрижить дерев’яний кілок.
— Не треба так, — твердив він. — Не треба так, — повторив, немов колискову. Але її зсудомлене тіло не могло його чути. Через кроки швейцара за металевою сіткою, що натягалася і скрипіла, її тремтіння було уривчастим.
— Темно, — немов сам до себе сказав швейцар, сітка під його ногами ще сильніше заскрипіла. Тоді слабенький голосочок знову збудився і тієї ж миті згас.
І були лише її здригання перед відчиненим вікном, і темрява тихої холодної ночі. Сітка
