Важка весна - Борис Пахор

Він бажав її близькості, але водночас йому було шкода, що вона не залишалася ось так перед ним відстороненою і бажаною. Бо була такою жіночною в м’яких вигинах тіла і лініях стегон, але якоюсь дитинною в колінах і литках, так що її дівоча чарівність починалася з переходом струнких стегон у гладку пласку поверхню живота. Така справжня, така бажана, але водночас немов зі світу блакитних обрисів, алебастрових фонтанів і тієї ідилічної атмосфери, яку зазвичай змальовує поет. Не в кімнаті паризького готелю, не в реальному, непоетичному повоєнному світі, а ніби щойно вийшла з моря. І коли лягла до нього, він немов відчув коло себе дотик прохолодної водяної гладіні, і йому захотілося вберегти її справжність від будь-яких змін.

— Тепер би ти мусив знову взяти його в руки, — сказала.

— Кого?

— Бодлера, звісно. — І всміхнулася. — Хіба ми говорили не про нього? Той опис повішеного і трупа без голови, наприклад.

— Мабуть, нас уже не потрясло б таке.

— Забагато в житті, так?

— Наші сьогоднішні страхіття — це переважно усвідомлення великої порожнечі, а не конкретні картини знищення. Сучасне зло — це тихе протікання в Ніщо, над яким пролітають легкі сніжинки людського попелу.

І відчував, що її тіло беззахисне, голе коло нього, як тіла засуджених там, по той бік живого світу. Але водночас знав, що він уже давно переступив межу загину і що зустріч із картинами спогадів є лише потребою нового підтвердження свого звільнення. І в цьому стриманому, майже неприязному відчутті тривання часу йому здавалося, що перед собою і перед людьми він заприсягнувся бути сторожем її буття.

Арлетта немов відчула значення своєї близькості і сильніше притулила до нього своє плече, як тоді, під час прогулянки, коли йшла перед ним, але тісно прив’язана до нього.

— Тільки фільм міг би передати справжню картину, — сказала вона.

— Американці крутили свої кінокамери, коли союзницькі війська звільнили нас; але це були зйомки місцевості, приміщень і куп кісток. Ніколи не буде снаги відновити атмосферу цього вже завершеного, але ніколи не згаслого нищення.

— У людини, якій під ніс тицяють кінокамеру, мабуть, досить відразливі почуття.

— Зграйка хлоп’яків, які з цікавості прийшли на цвинтар ловити ґав.

— Уявляю собі...

— А навіщо ми говоримо про це? Той світ неможливо описати.

Кімнату охопила особлива прихильна тиша, в якій на хвильку, мов іскорка, озвався голосок малої киці.

— Треба замінити ті образи іншими, гарними і живими, — пригорнулась вона.

— Так. І перед тим, як ти стала ось тут переді мною, я виразно бачив, що ми на піщаному березі, і ти щойно вийшла з морської води.

— Якби ж то було правдою!

— З тобою мені просто опинитися прямо на нашому березі. Немов ти завжди була там, але я тільки тепер знайшов тебе.

Пальці її руки сплелися з його пальцями, немов молоді і соковиті корені вплітаються в уже затвердлі та закоренілі.

— А якби ми змогли сотворити якийсь розумний, добрий і веселий світ, до якого ми так прагнули, то такий початок був би прекрасним.

Усміхнувся і повернувся до неї.

— Ми немов діти, які зачаровано слухають про рай, після того, як їх вразили картини пекельних мук.

— Справді, так.

— Якщо не будете, мов діти, — пригадуєш?

— Діти, які побороли зло своєю юністю і своєю вірою в чудо. — Підібгав ноги і вкляк перед нею, мов зачарований і щасливий частувальник, який укляк на колінах перед своєю богинею.

Одіссей перед німфою Каліпсо. Врятований після кораблетрощі Одіссей у райському саду... — подумалось йому.

Гадав, може, краще б його рука не торкалася її, а випив її всю поглядом, увібрав у себе, але водночас хай би ще довго залишалася перед ним недосяжною. Але його долоня весь час тяглася до неї, немов з якогось прихованого спонукання, сумніваючись в реальності видива. Отак бережно плавець розрівнює гладенький пісок перед собою, ледь торкаючись його, знімаючи серпанок теплих м’яких піщинок. І якщо долоня глибше поринає в м’яку, піддатливу поверхню, щоб відчути дно, то потім знову швидко повертається до замилування шовковою поверхнею. Поруч — море, величне й тихе у своїй таємничості, доброзичливий свідок, який люб’язно допомагає долоні гратися з напівзасипаною мушлею.

І її вії заплющувалися від теплого миготіння, що ряхтіло над нею. І він захоплений оцим перетіканням живильного струменя від нього до неї. Вдячний, що дає йому можливість цієї перемоги, благословляє її, обожнює її, немов чарівну вілу. Але раптом йому здалося, що він — веселий Пан, а природа підкоряється йому, він — всемогутній деміург, який із нічого творить життя, швидко притлумив цей свавільний паросток, бо відчув темряву, з якої стирчать його корінці; але зухвалий переможницький дух виривався на світ крізь невидимі тріщини, немов вода крізь пісок. І вловив схожість цього миттєвого самовдоволення з насолодою, повновладного господаря своєї жертви. І рвучко заплющив очі, щоб відігнати спокусу. Якби ж то він міг почуватись переможцем над смертю. Якби він був