Важка весна - Борис Пахор

зухвальцем перед подоланою поразкою. Але водночас йому хотілося, щоб його думка приспалася, щоб свідомість, просочилася крізь його долоні. І знов пестив її шкіру, а долоні слідували своєму гармонійному ритмові. І вкладав у порух свою дбайливість і ніжність. Непотрібно думання, ні до чого спогади. Лише пульсування буття. Лише гармонія тіл. І нахилився до неї, готової віддатися, щоб наблизитися до неї, аби його обійми розступилися, мов шлюз, який збирав лише для неї живлющу, невмирущу вологу.

Вона вже якийсь час спала, і він поволі вийняв руку з-під її шиї, аби краще відчувати її поруч із собою, але не зв’язану його обіймами. Вона довірливо тулилася до нього спиною і головою, що посунулася трохи вперед, немов задрімала під час гри. Водночас він розумів, що той порух руки був наслідком його бажання окремішності і волі.

Тепер, серед атмосфери великого міста, було це бажання ще виразнішим, ніж у далекому санаторії. Бо тут, у кімнаті готелю, він почувався ще більш далеким від людей праці, він був подорожнім, туристом серед житлових кварталів і магазинів. І всі ті домівки, де готували обід, усі люди в метро, механіки, газетярі — все це було навколо нього. А він був перед ними, немов у центрі амфітеатру, оточений зусібіч. Та засідка була німою, немов усі змовилися в байдужості, яка віднедавна перетворилася на відкриту зневагу. І в ньому знову прокинулася потреба будувати плани, бути серед людської спільноти, потреба, яка завжди так виразно з’являлася після кохання. Бо відразу після тамування неспокою крові, розум і серце стають сприйнятливішими до великих завдань. Хоча та нова хвиля діяльності не мала аж ніяк викидати жіноче тіло на берег. Ставлення до неї мало бути покровительським, щирим, але, по суті, відстороненим, замкненим у автономних елементах чоловічої природи.

Арлеттине тіло здригнулося, ніби це було останнє бриніння далекого відлуння. І він пригадав свій подив, майже переляк, який охопив його, коли вперше її тіло ось так здригнулося вві сні. Тепер ці приховані іскри в ній були для нього залишками струмів, які він сам запускав, манили відчуттям наповнення. Можливо, вони занадто віддаються коханню. Ця його сила і впевненість, яку відчував у собі, коли пестив її, були сильнішими, ніж будь-що інше. Вона була незайманим скарбом, і думка про оволодіння нею стикалася з мимовільним бажанням зволікання. Бо хіба ж стереотипне дійство шалу є справжнім збагаченням? Чи не є гарячкове проникнення його тіла в її лоно також і поразкою? Хіба ж він радше не завойовував би її безконечно? Оберігав би її, мов коштовність, що була б його, для нього і в ньому найціннішою, якби довго залишалася на кінчиках його пальців. Але м’якість і гладенька весна її тіла були реальністю, необхідною, мов долина для течії гірської води. Шовк її шкіри був свіжістю морської гладіні, що крається під тиском стрункого кіля. Піддається йому, але й обіймає, несе, тримає у своїй владі. Це шлях, матерія, в яку потопає частина його єства, і про напрям знає лише швидке око на капітановому містку. Так, бо його свідомість не спить, не заколисується, як її, в п’янкому тумані забуття.

Подивився на неї. Жіноче обличчя після кохання має шляхетний вираз. Видно, як на ньому зникають усі сліди повсякдення і м’якне зайва твердість. І зрозумілим стає те, що чоловік раніше відчував, що назавжди залишилося б лише примарою, якби не побачив ту одну після бурі кохання. І побачив Мію. І її обличчя після кохання ставало таким по-дитячому чистим, що людина поруч із ним здавалася раптом такою здрібнілою.

Арлеттина рука поворухнулася, відгорнула волосся з чола і потерла долонями очі.

— Чому ти мене не розбудив?

— Я дивився на тебе.

— І про що думав?

— Що жіноче обличчя в коханні стає дивовижно невинним.

— Тобто ти не думав лише про своє.

— Передусім про твоє.

— А чиє ще?

— Згадав Мію.

— Це добре, що ти згадуєш про неї. Якби вона не померла, була б тепер твоєю дружиною.

— Хтозна. Багатство доволі впливовий чинник.

— Кохання б усе переважило.

— Не знаю.

— Точно. Якщо вона була такою простою і рішучою, як ти мені описав.

— Шкода, що час, коли вона повністю збагнула себе, був таким коротким.

— Але краще за короткий час пережити сильні емоції, ніж десятиліттями тягти своє нудне скніння.

Вони мовчали. Лише киця в кутку кімнати скаржилася на свою самотність.

— У порівнянні з нею тобі, мабуть, здається, що я ніби тільки-но з дитячого садка.

— Ти до неї багато в чому подібна.

— Такі лестощі тобі не допоможуть.

— Ні, це не лестощі. Попри всю практичність її вдачі, вона була істотою, яка відчувала цінність конкретної миті.

— Я уявляю її, як переможницю, яка тримає своє життя в долонях.

— Її порив був неминучим, як зсув оповзня. У цьому різниця між тобою і нею. Але вас єднає просте й неприховане віддавання життю.

— Відколи себе пам’ятаю, мені здавалося, ніби я ніколи не віднайду правильного стосунку до людей.

— Це тому, що тебе не вдовольняють лише геометричні обриси предметів.

Її голова рвучко піднялася, а обличчя було веселим і трохи насмішкуватим.

— Знаєш, мені в школі казали, що я маю хист