Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Ось уже два тижні, як я почала здійснювати цей задум і по черзі випробувала холодність, капризи, поганий настрій, сварки. Але дурень вчепився в мене мертвою хваткою. Доведеться вдатися до сильнішого засобу, і для цього я відвожу його до себе в село. Ми вирушаємо післязавтра. З нами там буде всього декілька сторонніх осіб – не допитливих і не занадто проникливих, і ми будемо майже так само вільні, якби перебували в цілковитій самотності. Там я вже так перевантажуватиму його любов’ю та пестощами, і ми так виключно житимемо одне для одного, що, ручаюся, – він іще дужче, ніж я, захоче покласти край цій подорожі, яку нині уявляє собі як найбільше щастя. І якщо він повернеться не пересиченим мною ще більше, ніж я ним, можете говорити – дозволяю вам це, – що я тямлю в цих речах так само мало, як ви.

Приводом для цього, певним чином, самітництва слугує намір по-справжньому зайнятися моїм великим процесом, який дійсно буде нарешті слухатися на початку зими. Я надзвичайно цьому рада, бо і насправді вкрай неприємно, коли ввесь твій добробут, можна сказати, висить у повітрі. Не те щоб мене турбував результат тяжби; передусім правда на моєму боці – так запевняють усі мої адвокати, а якби навіть усе йшло інакше, я була б уже дуже невмілою, коли не зуміла б виграти процес, у якому проти мене самі малолітні та їх старий опікун! Але оскільки в такій важливій справі нічого не можна випускати з уваги, зі мною будуть обидва мої адвокати. Як по-вашому – веселенька подорож? Проте, якщо вона допоможе мені виграти справу та позбутися Бельроша, я не пошкодую про втрачений час.

А тепер, віконте, вгадайте, хто буде наступником? Даю вам сто очок фори. А втім, хіба я не знаю, що ви не здатні що-небудь вгадати? Так ось: це Дансені. Ви здивовані, чи не так? Адже я ще не дійшла до того, що мені залишається тільки виховувати дітей. Але цей юнак заслуговує стати винятком: він має тільки привабливість юності без її легковажності. Стриманість, із якою він поводиться в товаристві, усуває всякі підозри, і вона ж робить його особливо приємним, коли залишаєшся з ним наодинці. Ясна річ, у мене особисто з ним таких побачень іще не було: нині я всього лише його повірниця, але, здається мені, під покривом дружби у нього помітний дуже гострий потяг до мене. Шкода було б, якби увесь цей розум і тонкість почуттів виявилися принесеними в жертву і отупіли біля цієї дурки Воланж. Сподіваюсь, він помиляється, уявляючи, що любить її: вона цього далеко не заслуговує. Я зовсім не ревную до неї, – але ж це було б убивством, а я хочу врятувати Дансені. Прошу вас тому, віконте, докласти всіх зусиль до того, щоб він не зміг побачитися зі своєю Сесіллю (у нього ще збереглася погана звичка називати її так). Перше захоплення завжди зберігає над нами більшу владу, ніж думаєш, і я ні в чому не буду впевнена, якщо він побачиться з нею тепер, особливо ж за моєї відсутності. Після повернення ж я беру на себе все і за все ручаюсь.

Я спершу було думала взяти молодика з собою, але принесла цю думку в жертву своїй звичній розсудливості. Крім того, я боялася б, що він помітить що-небудь між мною і Бельрошем, і була б у відчаї, якби в нього виникло хоч найменше уявлення про те, що відбувається. Нехай – принаймні в його уяві – я залишуся чистою й незаплямованою, словом, такою, якій слід бути, щоб виявитися достойною його.

Париж, 15 жовтня 17…

Лист 114

Від президентші де Турвель до пані де Розмонд

Дорогий друже мій, я не в змозі побороти занепокоєння і, не знаючи навіть, чи будете ви в змозі відповісти мені, не можу не розпитати вас. Хоча ви і вважаєте, що у пана де Вальмона немає нічого небезпечного, я не поділяю тієї впевненості в хорошому його стані, якою, мабуть, пройняті ви. Нерідко трапляється, що меланхолія та прагнення ухилитися від спілкування з людьми виявляються передвісниками серйозного захворювання. Тілесні страждання так само, як і душевні, викликають потребу самотності, й часто ми докоряємо за поганий настрій тим, кого можна тільки жаліти як хворих.

Мені здається, що йому все ж слід було б із ким-небудь порадитись. Як це ви нині, теж хворіючи, не маєте біля себе лікаря? Мій лікар, який був у мене сьогодні вранці та з яким – не приховаю від вас – я непрямим чином порадилася, вважає, що на раптову апатію у людей від природи діяльних слід зважати. Він же додав, що хвороба, якщо її вчасно не припинити, не піддається лікуванню. Навіщо ж наражати на ризик таку дорогу вам істоту?

Занепокоєння моє посилюється тим, що ось уже чотири дні, як я не отримую від нього вістей. Боже! Чи, бува, не обманюєте ви мене щодо його стану? Чом би він раптом перестав писати мені? Якщо тільки через те, що я незмінно повертала йому листи, то мені здається, що він набагато раніше прийняв би таке рішення. Врешті, хоча смішно вірити передчуттям, я вже протягом декількох днів у такій тузі, що мені просто страшно стає. Ах, можливо, я напередодні найбільшої біди!

Ви не повірили б – і мені соромно вам у цьому признатись, – яка для мене прикрість не отримувати більше тих листів, які я сама ж відмовлялася читати. Я все-таки мала впевненість у тому, що він про мене думає! І я хоч би бачила щось від нього. Я не розпечатувала цих листів, але я плакала, дивлячись на них; сльози мої текли легше і були не такими гіркими, і тільки ці сльози хоч трохи розвіювали смуток, в якому я перебуваю від дня повернення. Заклинаю вас, поблажливий друже мій, напишіть мені своєю рукою, як тільки зможете, а поки що розпорядіться, щоб мене щодня повідомляли про вас і про нього.

Я бачу, що майже ні слова не сказала особисто вам, але ви знаєте мої почуття, мою безмежну прихильність, мою ніжну вдячність за вашу чутливу дружбу. Ви пробачте мені стурбованість, в якій я перебуваю,