Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Прощавайте, моя Сесіль, прощавайте, моя кохана. Подумайте про те, що ваш коханий страждає і що лише ви можете повернути йому щастя.
Париж, 17 жовтня 17…
Лист 117
Від Сесілі Воланж кавалерові Дансені
(Продиктований Вальмоном)
Невже ви гадаєте, милий мій друже, що треба лаяти мене, щоб я засумувала, коли я знаю, що ви сумуєте? І невже ви сумніваєтеся, що я страждаю всім тим, що вас мучить? Я розділяю навіть ті ваші страждання, які сама вимушена вам заподіювати, а окрім усього цього, мучуся ще й через те, що ви до мене такі несправедливі. О, це недобре! Я розумію, чому ви розсердились: обидва останні рази, коли ви просили дозволу приїхати сюди, я вам не відповіла. Але хіба так легко на це відповісти? Ви думаєте – я не розумію, що те, чого ви хочете, дуже погано? Адже якщо мені й заочно так важко вам відмовляти, що було б, якби ви перебували тут? І ще: якби я побажала втішити вас на одну мить, мені потім довелося б усе життя розкаюватися.
Бачите, я нічого від вас не приховую. Такі мої причини – судіть про них самі. Я б, можливо, і зробила те, чого ви хочете, якби не обставини, про які я вас повідомляла: цей пан де Жеркур, винуватець усіх наших нещасть, приїде ще не так скоро, а оскільки з якогось часу мама зі мною набагато м’якша, і я, зі свого боку, ласкава з нею, наскільки це можливо, хто знає – чого я не зможу від неї домогтись? А хіба не було б для нас набагато краще, якби ми могли бути щасливі, ні в чому собі не докоряючи? Якщо вірити тому, що мені часто говорили, чоловіки значно менше люблять своїх дружин, коли вони занадто сильно любили їх до одруження. І це побоювання утримує мене найбільше. Друже мій, хіба ви не впевнені у моєму серці, і хіба час так уже не терпить?
Слухайте: обіцяю вам, що, коли мені не вдасться уникнути цього злощасного заміжжя з паном де Жеркуром, якого я так ненавиджу, ще навіть не пізнавши його, – ніщо не утримає мене, і я буду вашою, наскільки це буде в моїй владі, і навіть до весілля. Оскільки для мене важливим є лише одне – щоб ви любили мене, і оскільки ви добре зрозумієте, що коли я чиню погано, то не зі своєї вини, – все інше мені байдуже, аби ви обіцяли мені любити мене завжди так само, як тепер. Але, друже мій, поки дозвольте мені діяти, як нині, і не вимагайте від мене того, чого я не можу зробити з дуже вагомих причин, але в чому мені дуже обтяжливо вам відмовляти.
Я хотіла б також, аби пан де Вальмон не так настійно умовляв мене поступитися вам: це тільки сильніше роз’ятрює моє горе. О, у вас в його особі дуже добрий друг, можу вас запевнити! Він робить усе так, як ви самі робили б. Але прощавайте, милий мій друже, я почала вам писати дуже пізно і провела за листом чималу частину ночі. Йду швидше лягати, щоб надолужити втрачений час. Цілую вас, але не лайте мене більше.
Із замку ***, 18 жовтня 17…
Лист 118
Від кавалера Дансені до маркізи де Мертей
Якщо вірити календарю, обожнюваний друже мій, ви відсутні всього два дні, якщо ж вірити моєму серцю – то два століття. Адже слід вірити, як ви самі мені говорили, передусім своєму серцю. Значить, давно прийшла вам пора повертатись, і всі справи ваші мають бути більш ніж закінчені. Як ви хочете, щоб я цікавився вашим процесом, якщо – виграєте ви його чи програєте – я однаково мушу платити витрати тугою від розлуки з вами? О, як мені хотілося б полаятися з вами, і яка досада – мати таку ґрунтовну причину гніватись і не мати права на це.
А хіба не справжня невірність, не найчорніша зрада – залишити друга далеко від себе, після того як ви привчили його не вміти без вас обходитися? Хоч скільки б ви радилися зі своїми адвокатами, – для такої жорстокості вони виправдання не відшукають. І, крім того, ці люди знають тільки аргументи, що йдуть від розуму, а їх недостатньо, аби відповісти на запити почуття.
Що стосується мене, то після всіх ваших запевнень, що поїздку цю ви зробили, підкоряючись голосу розуму, я зовсім посварився з цим розумом. Я не бажаю більше його слухатися, навіть тоді, коли він велить мені забути вас.
Порада ця, одначе, дуже розумна і, до речі сказати, не така вже нездійсненна, як вам може здатися. Для цього досить було б утратити звичку безупинно думати про вас, а тут – будьте певні – ніщо б мені про вас не нагадувало.
Наші найкрасивіші жінки, які вважаються найбільш чарівними, настільки все ж не можуть порівнятися з вами, що по них не можна скласти про вас ані найменшого уявлення. Я навіть думаю, що, на витончений погляд, між ними і вами виявиться тим більше відмінностей, чим більше на перше враження було схожості; хоч що б вони робили, хоч як би напружували сили та вміння, їм завжди бракуватиме одного – бути саме вами, адже в цьому ж бо й полягає ваша чарівність. На жаль, коли дні так довго тягнуться і немає ніякої справи, починаєш мріяти, будувати повітряні замки, створювати собі химери. Мало-помалу уява запалюється, прагнеш якнайкраще прикрасити творіння своєї мрії, збираєш у думці все, що особливо притягує, нарешті, народжується досконалий образ, і тут уявний портрет повертає думку до оригіналу, і зі здивуванням переконуєшся, що ввесь час тільки одне й робив: думав про вас. Ось і зараз я запав майже в таку ж оману. Можливо, ви гадаєте, що я почав писати вам, аби говорити про вас? Аж ніяк: я хотів од вас відволіктися. Мені треба було поговорити з вами про багато речей,
