Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Санько, поглянувши на Павла, мовив:

— А Яринка — одиначка, не відаю, на кого вона чекає. Та все така ж гарна, і з Софією товаришує.

Павло, загадково похиливши голову, стиха висловився:

— Я, Санько, вже й не можу пригадати її образу. Пам’ятаю, що казково гарна, але в роздумах та уві сні не являється вона до мене…

Поговорили ще про військові справи, і Павло пригадав Санькові про свою обіцянку щодо Гусакової сотні.

— За тебе наш сотник нічого не відає, чи є ти в цьому світі, а я обіцяв повернутися, скоро вже Богдан буде тут. І я тоді — до своїх.

Санько погоджувався з побратимом і рішуче мовив:

— Ми теж ляха колошматимо, але в Шаргороді моя душа… Сотник мене зрозуміє.

Павлові Годині вже його товариші подавали знаки, вимахуючи руками: треба було розлучатися. Побратими ще разок стисли один одного в обіймах і пішли кожен до свого гурту.

Санько Голота, сам не усвідомлюючи чому, зробився невеселим, і йому вже не кортіло нишпорити помежи люду, а тим паче купувати якісь речі. Вибрались із людської товкучки і попрямували до своїх коней, бідкаючись за Омеляном. Наблизились до конов’язі й побачили гурт хлопчаків, які щось викрикували і реготали від утіхи. Підійшли ближче й побачили, що тут йдуть гуляння, деякі з хлопчаків обмивають гомілки коням з десятки Санька, а Омелян усім цим верховодить. Зупинилися, здивовано дивлячись, у якому захваті ті, що гуляли, а на них навіть Омелян не звертав уваги.

— Що за гульбище? Омелько — шалапут, а що це ти побіля козацьких коней утнув? Зараз відшмагаємо всіх до одного малахаєм![83] — грізно вигукнув Санько, і в хлопців відпала кортячка лупити один одного по долонях.

Відчувши, що йому першому дістанеться на горіхи від десятника, Омелян «грізно» закричав:

— Ану геть звідси, гультіпаки каверзні!

Хлопчаки кинулись урозтіч, а Омелько винувато дивився на друзів і, розвівши руками, виправдовувався:

— А ті, хто програв, коней досхочу вже попорядкували, оно стоять — немов на спродаж…

— Хлопці, перевіряйте торби, тут були чорняві та кучеряві, якщо буде пропажа, сторгуємо Омеляна вилицюватим,[84] там малахая та канчуків скуштує! — наказав Санько.

Хто вже встиг повернутися до конов’язі, кинулись перевіряти чапраки на кульбаках та зброю. Тут почулася лайка на всю горлянку:

— Ах ти ж бісовий Таранда! Ладівницю поцупили, півсотні зарядів — немов корова язиком злизала… А якщо завтра на ляха?!

Омелян мовчав, колупаючись ногою в землі побіля свого Урагана, та це його не врятувало. Санько поглянув на нього і кивнув головою в бік зброярів:

— Одна нога там, а друга — тут. Та дві ладівниці з собою і порох не забудь!

Виїздили від фортечної площі, розглядаючи місто, дивуючись оборонним спорудам, що подвійним колом оперезали місто. Титикало вже не гнівався на Омелька і затягнув веселу пісню, а його підхопила решта:

Як засядем, браття, коло чари, Як засядем, браття, при меду, Та нехай ідуть турки і татари, А я навіть ухом не веду. Кришталева чарка, срібная креш, Пити чи не пити — все й умреш. Кришталева чарка, срібная креш, Пити чи не пити — все й умреш. На тім світі не дадуть горілки, Ані пива, меду, ні вина, Смоли трошки та тії дощівки, — Пиймо ж, браття, пиймо все до дна! Кришталева чарка, срібная креш, Пити чи не пити — все й умреш. Кришталева чарка, срібная креш, Пити чи не пити — все й умреш. Як засіли наші коло чаші — Петро, Павло, Хведір, Миколай, — Як смикнули тії шпагатівки, То вони забули і про рай!