Вітри сподівань - Володимир Кільченський

та втікає за своїми господарями маєткова сторожа. Гунта розташував свою сотню біля підніжжя гори: варту послав на верхів’я, а навкруг табору влаштували засідки решта вояків. Десятці Голоти отаман сьогоднішньої ночі надав відпочинок, а десятника запросив вечеряти до свого намету. Уся старшина зібралась біля отаманового намету, і кожний, роздивляючись довкола, дивувався — де ж та звана вечеря.

Назар Гунта непомітно підійшов, випірнувши з темряви, і весело проказав:

— Пробачте, браття! Кухарям наказав, аби скоріше поросятину готували!

Зайшов до куреня і виніс сулію оковитої, щось буркнувши, передав Голоті і запросив йти за ним. Уся старшина рушила за отаманом і, коли почали підійматися під гору, здогадалися, що прямують на верхів’я узвишшя. Санько йшов позаду, тримаючи обома руками сулію, і не міг здогадатися, заради якого дива отаман сьогодні дозволяє пити оковиту. Що вище підіймалися під гору старшини, то гучніше лунали їхні здивовані вигуки, і коли вже досягли верхів’я, подивуванням не було меж. Старшини стискали один одного в обіймах, і кожний щось вигукував величне, а хто просто молився на схід, віддаючи пошану Спасителю. Із заходу і до півночі узвишшя було оперезане тисячами вогнів, подекуди вогні щезали за небосхилом, і старшини, забувши про отамана та про все на світі, споглядали це диво, обертаючись на одному місці, немов уперше угледіли світ Божий.

Санько вдень уже побував тут, але вночі з висоти пташиного лету це було захопливим видовищем, і він, не втримавшись, закричав на все горло:

— Слава тобі, Богдане! Подолаємо Річ Посполиту!

Усі почали вигукувати хвалебні слова до Хмельницького і до Бога, а коли хвиля радощів минула, Назар Гунта запросив усіх до вогнища, побіля якого снували кухарі, накриваючи стільник смаженою поросятиною.

Піднявши вгору келиха, отаман обвів поглядом нічний виднокруг і, випроставши плечі, почав говорити, та так, що слова немов медоточили з його уст, знаходячи в серці кожного підтримку:

— Браття, ви узріли, яка сила йде за Богданом! Зметемо з лиця землі нашої ляха-кровопивцю! Станемо самі володарювати на землі нашій святій, молитимемося по вірі нашій, відбудуємо церкви наші! Вільною душа стане! Недовго лишилося панам знущатися з люду нашого! Хто захоче орати — оратиме, і посіє хліб не для пана і жида, а опісля трудів праведних молитиметься у своїй церкві. Прийде правда на нашу землю святу, бо ми любимо її і здатні померти за неї! Хвала Господу нашому Ісусу і помазанику Господньому — Хмельницькому!

Довго гомоніли цього вечора шаргородці, й щасливі вони були вкупі, вперше за багато років бачачи своє майбутнє…

Наступного дня по обіді до отамана приїхав вістовий від Богдана, який повідомив, що шаргородська сотня йде на зближення з ляхами вже завтра вранці.

Шлях на Лоївський рубіж

Ще до сходу сонця Андрій з Яремою наблизились до свого табору, і коли побачили, що козаки вже збираються до сніданку, в обох хлопців стривожено тьохнуло під грудьми.

— От і доженихалися! — з досадою вирвалося в Андрія.

— Невже запізнилися? Та вже вимолимо прощення у Гусака… Ми ж з дозволу, та вже все одно… — виговорив і Ярема, й вони піддали коням попід боки.

Побачили Макара Пилипенка і, спішившись, кинулись до нього, та він, махнувши рукою, кинув занепокоєно:

— Не до вас! Підкріпляйтесь і в дорогу!

Підсіли до гурту своїх з десятки і взялись уминати тетерю, заїдаючи в’яленим сомом. Запили всі по черзі, черпаючи з дерев’яної цеберки чистої джерельної води, та, помолившись, поспішили до своїх наметів.

Андрій з Яремою допомогли своїм друзям зібрати намет, і незабаром десятник Макар поспішив до сотенного оголосити про їхню готовність вирушати в дорогу. Допоки Макар не об’являвся, Андрій встиг розпитати, чому такий поспіх, а Олег Чигринець, засміявшись, випалив:

— Йдемо сватати Ярему… Так Богдан вирішив!

Хто почув цю глузливу відповідь, зареготали, а Ярема, поправляючи стремено, озвався:

— Бачу, ти старостою хотів би бути, так через тебе і я гарбуза отримаю!..

Андрій засміявся, і за мить вже всі реготали, підтримуючи двох побратимів. З’явився Пилипенко, і з його розгубленого обличчя хлопці здогадалися, що не все так ладиться, як би того хотілося. Макар здійняв догори руку, і вся десятка вмить обступила свого зверхника:

— Виходимо в похід до полковника Кричевського, але половина сотні лишається при Богданові.

Всі мовчали, не втямлюючи сказаного, і десятник, бачачи розгубленість на обличчях, продовжив:

— Як вам ще втлумачити? Ділять сотню Гусака, і сотенний іде з нами під Лоїв.

Вигуки невдоволення пролунали звідусіль, а двоє побратимів, Гаврило Великий та Володимир Ємець, почали вигукувати до Макара:

— Десятнику, ви хоч нас не розділяйте!

Тут і Володимир Ємець докинув:

— Пане Макаре, ви ж знаєте, без мене той Гаврило поміж трьома соснами заблукає, а хто його виведе з лісу?!

Гаврило промовчав, а сотенці, добре знаючи цю нерозлучну пару, схопилися за