Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— А це де ти нанизався? Носить тебе по різних нещасливих місцинах!

Почувши ці глузливі слова отамана, Санько підхопився і зі стрілою, яку знайшов сьогодні вранці, підійшов до Северина. Гунта поглянув на стрілу і звернувся до Санька:

— Ану прикладай, Голото, до цього синця. Бачу, «зцілятиме» не знахар Дорофій, а козацький кий!

Щойно Санько приклав стрілу з тупим наконечником до спини, як Славко впав на коліна і, повернувшись до отамана, почав лементувати:

— Лихий поплутав, не хотів я цього, я і не вкрав нічого, не встиг… Змилуйтеся, пане отамане!

Та Северинові каяття вже не допомогло, підхопили козаки під руки й поставили на ноги. Звідусіль, покидавши свої справи, збиралося товариство до отаманового намету. Вдарив тулумбас, і заграла труба на збір шаргородської сотні. Багато хто з них знав Славка, добрячого вояка, та тепер пригадували, що ніколи не гребував стягувати з убієнних ворогів коштовності й одяг. Славко стояв побіля Гунти, винувато опустивши голову, очікуючи своєї долі.

— Шаргородці, панове! Ми не за золото та багатство поневіряємося, проливаючи кров, гублячи своїх побратимів, залишаємо сиротами наших дітей! — почав говорити отаман на діжці, стоячи над усіма.

Козаки схвально загули:

— Так, правда, не за золото, не за гроші. Правда, отамане!

Отаман підняв правицю і продовжив:

— Потоптана віра наша, за рабів нас мали ляхи. Ніде було правду знайти за повернення вольностей наших, віри Христової! Ось чому ми тут! Северин йшов з нами поряд, чи ж не так? Та серед нас немає кращих, ми всі рівні перед Богом! — вів далі отаман.

Козаки слухали: хто схилив голову, жалкуючи за своїм товаришем, а хто вже волав, аби скоріше забити його коло стовпа.

— Моя воля як і ваша: до стовпа — так до стовпа! Гнати з нашого товариства, так гнати! Вирішуйте, краяни! — закінчив промову отаман, і в гурті шаргородців запала тиша.

— Київ йому з десяток! Знатиме, як своїх обкрадати, а втримає душу в тілі — нехай живе! — почувся голос хорунжого Тадея Гануса.

Голоси в підтримку надавати київ перекричали тих, хто волав витурити з товариства. Славка підхопило двоє дужих парубків і хутко поставили лицем до дерева та зв’язали руки навкруг стовбура. Принесли киї та поставили їх в дерев’яний кадуб з водою. Хтось із десятки Голоти напоїв його горілкою, та не раз, одного ковша було замало, кивком голови він попрохав іще. Хорунжий стягнув з нього сорочку і всі на спині побачили вигоїну від добрячого стусана. До приготовлених київ підходити не було охочих, і тоді Тадей підсукав рукава, побрьохав у воді кия і, підійшовши до засудженого, добряче огрів того по спині. Взяв з пенька келих, зачерпнув горілки з ковша і, не допивши до дна, виплеснув на спину Славкові.

— Підходьте, хлопці! Не одного він мене обкрадав. Це всім нам напоумлення буде — не хапай громадського! — голосно мовив Тадей.

Декілька козаків вийшло з гурту, прямуючи до приготованого знаряддя для приведення до тями винного.

Після тілесної покути обвисле тіло Северина відв’язали, хорунжий знову облив спину горілкою, натягнули на закривавлену спину сорочку, поклали на воза, і їздовий, стьобнувши коня, повіз покараного за межі шаргородського табору…

Через декілька днів до Старокостянтинова почали підходити полки Хмельницького, але в межах міста не затримались і вирушили далі. Настав час і шаргородців, вони влилися у Волинський полк і під його прапором вирушили в західному напрямку.

На третій день походу полк зупинився неподалік міста Човганський Камінь, і десятка Голоти вирушила підібрати для ночівлі придатніше місце. Санькові ці місця були вже знайомі, й він відчув себе, немовби з ним поряд його побратими. Він уявив собі, що з ними іде Макар Пилипенко, загадково усміхаючись та погладжуючи сиву бороду. Його спогади не перешкоджали роззиратися навкруги, і невдовзі він побачив знайомі обриси приземкуватої гори та згадав, що поряд є витока річки Горині з чистою джерельною водою.

Омеляна Таранду з Паньком Сербином відправив доповідати отаману про вибране місце ночівлі, а з рештою, припустивши коней, почали оглядати, чи не притаїлося десь поруч вороже військо. Біля підніжжя височини залишилися хлопці, а Санько виїхав та почав оглядатися навкруг. На заході, проти золотавого сонця, далі ніж на три милі нічого вгледіти не зміг. Поглянув на південь і остовпів від побаченого — на десятки миль від нього було видно безконечні ланцюги козацького й татарського військ. Було помітно, як живі ланцюги безладно рухалися в його бік, і від тих шеренг виблискували тисячі сталевих шоломів, панцирів, шабель. Хвости цих незліченних ліній губилися десь далеко за перелісками та виднокругом. «Боже правий, скільки війська суне… Пропадуть ляхи, а хто спасеться — татари заберуть у ясир», — подумав Санько.

Мимоволі він милувався дивовижним краєвидом.

Літо буяло своєю неповторною красою: темніли ліси та гаї, долини зеленіли соковитими травами, водні плеса мерехтіли золотавими відблисками сонця, яке заходило за обрій. Лісові кам’янисті пагорби височіли над величною красою довкілля, і навіть десятки тисяч людей, які зараз сотворили серед небаченої благодаті крок до братовбивства, тільки доповнювали незвичайне видовище.

Санько неспішно спускався з пагорба, все ще з дивним відчуттям поглядаючи в бік велетенського війська, частиною якого був він сам.

Отаман Гунта знав, що побіля цього важливого містечка все ще снують польські загони драгунів