Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Наша взяла! Омелян — звитяжець!

З ляського боку було тихо, та коли козаки заволали, звідти почала доноситися лайка, і з десяток ляхів піхом підскочили до ляха, який впав з коня, та, поклавши його на полог, понесли до свого загону.

Голота крикнув:

— До табору, шаргородці! — і загін, набираючи швидкість, помчав до табору з криками та гейканням.

Звісно, Омелян виглядав тепер в очах молодих шаргородців лицарем та завзятим рубакою. Санько дочекався, коли вихваляки, які побіля нього вертілися, пішли, і, відвівши в бік Омеляна, сердито мовив:

— Вискочиш хоч ще раз — почастуємо киями! Щасливець!

Поміж шаргородцями пішли чутки, що величезне військо Хмеля рухається на захід і вже скоро буде тут. Отаман не заперечував цих чуток, а тільки Санько примітив, що ляхів в окрузі не стало. Вже декілька днів вони кружляли все далі й далі від табору, та ворога навіть так і не побачили. Він вирішив йти до отамана з проханням надати спочинок його десятці, яка вже давно не знала спокою, нишпорячи полями та перелісами. Назар Гунта не став перечити своєму десятнику, і хлопці з радістю готувалися до поїздки в місто. Дістали з мішків найкраще вбрання та підрізали один одному занехаяні чуприни.

Наступного дня одягнені, немов на оглядини, виїхали до Старокостянтинова, отримавши від товаришів настанови та прохання прикупити якісь цікавини. Виїхали до міста раніше, і коли над містом залунали мелодійні дзвони замкової церкви, десятеро вершників в’їхали до міста через південні Меджибізькі ворота побіля річки Случі. Під час калатання дзвонів, що закликали православних до молитви, спішилися, шанобливо осіняючи себе хресним знаменням.

Сторожова варта не стала докучати козакам, і Санько повів усіх за собою на передзамкове торжище. Була неділя, і на торги з’їжджалися всі, хто мав щось вигідно продати. На торговий майдан збиралися люди з кошиками, луб’яними козубами, попутно тягнулись міщани з малими візками на дерев’яних колесах. Що ближче під’їжджали до базару, то сильнішим ставав людський гул. Врешті-решт Санько побачив конов’язі, і побіля них уже вертілися хлопчаки, пропонуючи доглянути та напоїти коней. До Санька причепилося двоє жвавих з чорними кудлами та великими очима парубчаків. Вони один поперед одного хапалися за гнуздечки Воронька, показуючи руками їхню конов’язь. Санько, побачивши такий безлад, крикнув своїм:

— Хлопці, в’яжемо коней один побіля одного! — Перегодя додав: — Дивіться, хтось без коня залишиться!

Знайшли вільне місце, але й тут уже хлопчаки домагалися від козаків приглянути коней. Санько поглянув на своїх та крикнув:

— Омелян залишається при конов’язі. Дивись, щоби не схибив! Це тобі не з ляхом!

Усі зареготали, та все ж, відходячи від своїх коней, відганяли набридливих «доглядачів». Санько з хлопцями пішли оглядати торжище, що зайняло місце понад захисним валом, укріпленим колодами, окрім західної частини, де стояли церква та сторожова дерев’яна вежа.

Поближче до хатин містечка продавці запрошували до розмаїтого краму, різнобарвного одягу, буханців, кренделів та всякої дрібноти для вжитку. Саньку давно вже кортіло придбати Софійці й тещі святкові сап’янці, й він зупинився побіля чоботаря, приглядаючись до жіночого товару. З ним зупинилося троє друзів, і всі почали розглядати шкіру, даючи поради товаришу. Чоботар, бачачи, що перед ним козаки, в яких є дукати, назвав чималу ціну. Санько, тримаючи чобітки в руках, мало не випустив їх із рук. Титикало також поглядав на чоботаря, вирячивши очі, а потім мовив:

— А тобі, дядьку, не станеться зле від таких грошей?

Голота вже оговтався і поклав чобітки на лаштунки чоботаря, та той замахав обома руками, примовляючи:

— Звичайно, оцю пару я віддам за п’ять злотих, для вельможного пана-козака — це задарма!

Титикало все ще вовком дивився на продавця, та кивнув головою товаришеві, й Санько знову взяв до рук сап’янці.

— Віддай дешево, візьму дві пари. Добре буде тобі, дядьку, а то ще й товариш буде на себе міряти, поглянь, який лицар! — вже повеселілим голосом обізвався десятник.

Чоботар аж підстрибнув від гарних торгів і подав Санькові ще одні сап’янці, назвавши ціну у вісім злотих за обидві пари. Санько не захотів і дивитися на другу пару і той запропонував полуботки, які коштували півтора злотого. Доки Санько розглядав взуття для тещі Ядвіги, подав й Ількові чоботи з широченними халявами. Ілько покрутив їх у руках, довго придивляючись, а потім, вилаявшись, пригримнув на чоботаря:

— Ти що це мені шкарбуни тицяєш! У них вже худобу порали, дивись, який кізяк на підборі, стерво ти двоноге!

Продавець закляк від жаху, глипаючи очима на Ілька, а тоді, розвівши руками, виправдався:

— Це мій старший приміряв, паскуда! От усиплю я йому перцю!

Забрав чоботи в Ілька з рук і заходився на них спльовувати та витирати рукавом.

— Ти що це робиш? Плюєш на чоботи… Щоб на мене плювалися!

Санько вже поклав чоботи і спостерігав з Паньком Сербином сварку Іллі з продавцем. Побіля них почали спинятися люди і повернулися дехто з їхньої десятки, слухаючи суперечку і не второпуючи, хто тут кому що винен. Бачачи, що торги повернулися не в той бік, чоботар сунув у руки Санькові дві пари чобіт, запросивши три злотих, а до Ілька промовив, засміявшись:

— А з тебе,