Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Вдень передовий шаргородський загін натрапив на козацький роз’їзд з містечка Красилова, і хлопці дізналися, що головне військо гетьмана Хмельницького рухається з-під Білої Церкви в бік Старокостянтинова. Рух сотні Гунти припинився, і сотня почала готуватися до ночівлі. Красилівці на чолі з отаманом Миколою Поляхом довго засідали та пригощалися у шаргородської старшини просто неба на застелених стільниках.[77] Отаман дав добро пригощатися медом, і опісля військових балачок почали точитися бесіди про врожай, скору косовицю сіна та розподіл земельних угідь після перемоги над ляхами.

Санько Голота побачив, що красилівський ватажок говіркий і роками вони з ним перевесники,[78] почав прислухатися до його перемов. Потроху й собі інколи вставляв слівце, так вони обоє не помітили, як розговорилися один з одним. Та вже нікому не було діла до того, хто з ким розмовляє, захмелілі козаки відводили душі, чешучи язики, аби хто слухав.

Микола Полях вже мав двох дітей і весь час розповідав про них Санькові: які в нього хлопчаки здібні та спритні, а старший, Купріян, вже за батькову шаблю хапається. Мав Микола і свій наділ від батька, та жиди забрали в заставу, коли був неврожай й нічим було годувати родину. На ляхів та жидів працювали з ранку до вечора — і ледве зводили кінці з кінцями. Та вже коли жиди взяли і церкву в чинш,[79] терпець урвався і Микола один з перших у Красилові розтрощив голову жидові та подався у військо Хмельницького. Родину довелося переховувати в Хмільнику, доки не вигнали ляхів та жидів з його містечка. Санько розповів про свої життєві перипетії, та з теплотою в голосі згадав свою Софію, не забувши, однак, і про тещу.

Рано-вранці красилівці виїхали в роз’їзд, а шаргородці взяли напрямок до Старокостянтинова.

Наступного дня в післяобідню пору Гунта наказав розташовуватися табором, розраховуючи на довготривале перебування під містом. Отаман з декількома десятками своїх козаків виїхали до міста засвідчити свою появу побіля полкового міста. В’їхали до міста без перешкод, а вже коли завернули до фортеці, їх зупинили сторожові козаки. Наказавши свиті Гунти поки що вичікувати неподалік фортеці, отаман з двома старшинами вирушили до курінного в супроводі сторожі. Назар повертався на своїй Долі попереду, а позад нього їхали двоє старшин, про щось сперечаючись поміж собою. Під’їхавши до свого загону, Назар невдоволено махнув рукою, мовляв, від’їжджаємо. На шляху до табору він, чортихаючись, почав оповідати про перемовини з полковником.

— Ви, хлопці, не сумуйте. Хоч нам і не виділяються харч та заряди, здобудемо це все у ляхів… Пани покладливі, — пізніше зі сміхом мовив Гунта, і всі зареготали від дотепності отамана.

У своєму таборі відпочивати шаргородцям не було коли: в окрузі снували ляські загони, які весь час пересікалися з шаргородськими роз’їздами. Тепер на вивідування Гунта посилав до трьох-п'яти десятків козаків, і вони щораз частіше затівали бійки при зустрічі з ляськими драгунами. Такі пересічні бійки швидко закінчувалися, але кожного разу до табору привозили одного-двох забитих. Вечорами збуджені хлопці розповідали про двобої з поляками, додаючи до розповідей свої «звершення» або переінакшуючи чужі вчинки. Старші козаки не перебивали молодь під час розповідей, а тільки посміхалися, погладжуючи вуса.

Якось виділився Омелян Таранда, який затіяв двобій з молодим ляхом. Після недовготривалого дощу майже впритул зустрілися два гурти ворогуючих сторін, і зверхники поляків та шаргородців не прагнули затівати бійки, шкодуючи коней, аби не товктися в багнюці. Але раптом з ляського загону вирвався вершник і, зупинившись неподалік, махнув рукою, запрошуючи на двобій. Із шаргородців ніхто не озивався, та ось із гурту вискочив Омелян і, вийнявши шаблю, поскакав до ляха. Поляк шанобливо привітав козака, й Омелян схилив голову. Лях вихопив рапіру і з ходу ледве не заколов Омеляна, але той встиг відхилитися.

— Якого дідька він вискочив неначе Пилип з конопель! — вилаявся Санько.

Ілько Титикало з Паньком Сербином чортихнулися, та все ж словесно підбурили Таранду:

— Крутись, дурнику! Бий під бік, коня підніми, шаблю перекинь, — почали звідусіль волати.

Двоє завзятих молодиків щодалі завзятіше нападали, та не могли завдати шкоди один одному. Вже не раз було чутно стукіт шаблі Омеляна об панцир ворога, але марно. Голота нервував, він уже розпрощався з Омеляном і міркував, а що він розповість його старенькій, Яринці… Поляки також не втручалися у двобій та й собі волали, підтримуючи свого драгуна: «Віват, Леоне! Віват, сміливцю! Добивай холопа!»

Заплетена грива драгунського коня розтріпалася, і їхні коні, обляпані червонуватою багнюкою, були схожі на чотириногих чудовиськ. Голота бачив, що сили полишають Омеляна, і здалеку були помітні криваві плями на його одязі. Польський драгун розмахнувся рапірою і хотів по-шабельному прикінчити Омеляна, та той встиг захиститися шаблею, і рапіра, сковзнувши шаблею, переламалася об ефес Омелянової шаблюки. На мить драгун застиг, глянувши на зламану рапіру, й цього Омеляну було досить, аби завдати разючого удару під занесену руку ворога.

Драгун якось випростався, садячи на коні, та дивився на свого супротивника, а Омелян тримав шаблю напоготові й зорив на нього. Санько встиг угледіти смертельний випад свого козака і закричав до нього:

— Скачи сюди, до нас! Досить буде!

Омелян крутнувся на місці та припустився до свого гурту і вже не побачив, як його супротивник, схилившись в один бік, звалився з коня. Козаки мовчки поглядали, не розуміючи кінця поєдинку, а коли лях звалився, закричали: