Вітри сподівань - Володимир Кільченський

ж самого воза і розтанула в темряві. З боків сторожі обозу ніякої занепокоєності він не почув і перестав хвилюватися, що десь поруч крадії ошукали його. Але біля того воза щось гупнуло об землю, та як Санько не вдивлявся в той бік, не побачив нічого. Проте за мить щось безформне тихо прошмигнуло від сусіднього воза до ближніх кущів. Спочатку він хотів крикнути на весь голос, а потім схопився за пістоль, але тепер зовсім виразно побачив, що воно не має ні рук, ні ніг, а суне… «Що за маячня? Відьма втілилася в клубок і вештається тут, залякує нашого брата?» — майнула думка. Але коли клубок був уже поряд з кущами, від них відокремилася згорблена людська постать і, нахилившись, почала чаклувати над клубком. Тепер тільки до Санька дійшло, що це за «відьма». Він помалу, тримаючи в руках кия, вибрався з-під хури і широкими кроками кинувся до людської постаті. Та тільки-но він уже міг схопити спритника, той миттєво кинувся геть, і Санько ледве встиг огріти втікача києм по спині. Той кавкнув від болю, але припустився ще скоріше. Санько зрозумів, що йому вже не наздогнати злодія і його руки хутко вихопили лука з-поза спини, вклали стрілу, і він випустив її з тятиви в обриси на тлі водяної гладіні — в крадія, який чимдуж тікав. Голота знову уловив слухом, як кавкнув від влучання пострілу втікач, та від того радощів було мало, він сам сточив гострий кінець стріли звечора. Підібрав кинутий доволі важкий лантух і, принюхавшись до нього, відчув кислувато-млосний повів. «На сир потягнуло злодюгу, торбохват клятий, а мені через нього під киї, дзуськи…» — пробурмотів Санько і поніс лантуха до воза. Почув, що за ним щось таке лізе, чи то гадюка, чи то вуж, і з переляку відстрибнув, а воно зашелестіло за ним. Санько кинув торбу і кинувся вбік, та враз зупинився, подумав: «Та це та мотузка, за яку тягнув лукавий торбохват». Оглянувся навкруги, чи не побачив хтось із товаришів, як він утікав від мішка. Тепер він уже рішуче підняв лантуха — і справді від нього звисала мотузка з прив’язаним якірцем, зачепленим до лантуха. «Оце так спритник, якби не злодюга, добрим був би вивідувачем», — посміхаючись, подумав Санько і кинув лантуха до воза.

Після вранішнього смакування житньою щербою, заправленою виловленими вранці линами, Санько, не обмовившись жодним словом про нічну веремію, вирушив до Гунти. Побіля його намету вже зібралися всі зверхники шаргородської сотні. Пан отаман побачив Голоту і якось весело привітався з ним:

— Розповідай, десятнику, чи багато провіанту витягли з возів?

Санько пом’явся трішки і вирішив казати правду про свій прогріх:

— Було, було, пане Назаре, приходив вночі один лиходій, та скуштував кия. Та і стріла його наздогнала, чув, як він кавкнув…

Гунта вислухав його і, лукаво глянувши на Санька, мовив:

— Рушай, Саньку, слід розглянь. Маю думку, що цей з нашого табору!

Санько повернувся до свого намету і, кликнувши з собою їздового Мирона та Ілька, попрямували до обозу. Почали уважно розглядати сліди, залишені лантухом на траві та від підборів чобіт лиходія. Сліди привели до невеликого затону й далі щезли у воді. Та важко обдурити козацьких вивідувачів, вони розійшлися в різні боки затону, й ось уже почувся голос Мирона:

— Хлопці, до мене, ось тут волоцюга вибрався з води!

Швидко повернули до їздового, і Санько побачив такі ж самі відбитки чобіт, як і там, де вони щезли у воді.

— Дивись, який неначе розумний та спритний, а чоботи і не скинув у воді, нездара все ж!

Всі троє рушили по сліду, але він загубився поблизу табору, і Голота повернув до отамана, а товариші — до своєї місцини.

Після оповіді Санька про сліди, які загубилися побіля табору шаргородців, Гунта наказав усій старшині сотні зібрати свій загін та оголити спини. Швидко вже шаргородці стояли двома рядами, а поміж них ішли Назар із Саньком, розглядаючи спини своїх вояків. Не угледівши на жодному з них синців, ба навіть кров’яного садна, розчарований отаман наказав розійтися виконувати повинності. Санько йшов поряд з ним, занепокоєно опустивши голову, та тут його осяяла думка, і він гарячково мовив:

— Отамане, а десятників не оглядали, та й кухарів теж. Прошу, накажіть з’явитися всім, не брешу я про нічного крадія.

Назар Гунта замислився та, махнувши рукою, погодився. Поглянувши на Голоту, звелів:

— Добре, але глядітиму я, а ти посидь побіля мого куреня.

Зібралися до отамана всі запрошені, невдоволено перемовляючись поміж собою. Гунта, поглянув на своє оточення з трьох десятків душ та, набравшись духу, гучно мовив:

— Панове старшини! Познімайте свити, будемо усіх оглядати!

Після цього перший зняв свою свиту й кинув на траву, за ним почали роздягатися всі інші. Зам’явся лише Славко Северин і, ніяково поглядаючи на Назара Гунту, мовив:

— Пане отамане, нещодавно сухостій упав на плече, сухожилля понівечив, тяжко роздягатися.

Гунта, погоджуючись, кивнув головою, та все ж, підійшовши до нього, по-приятельськи мовив:

— Добре, добре, не знімай, я сам погляну на спину. Може, тобі припарки потрібні.

Підняв свиту і, побачивши на лопатці величезне забиття, співчутливо мовив:

— Не пощастило тобі, Славку. Зайди до нашого знахаря.

Та нижче узрів дивне кругле садно з крововиливом: