Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Жарт сподобався усім, і хлопці позаду зареготали, а Ількові нічого не лишалося, як узяти чоботи. Відійшли подалі, й Титикало мовив:

— Для тебе, Саньку, зі шкури ліз, та й чобіт з такими халявами ніде взяти!

Ця оказія розвеселила козаків, і вони пішли далі гуртом, сміючись із Титикала. Найбільше за всіх зацікавили зброярі, звісно, тому що зброя була тут звідусіль і кожному хотілося помацати або пістоль з двома дулами, або шаблю польську чи турецьку, обсипану діамантами на рукояті та золотом, у гаптованих піхвах. Натішившись чужинською зброєю, прикупили пороху та куль, а Санько ще й ладівницю придбав.

— Якщо ворогів багато, а нас мало, ладівниця — як знахідка. Добирайте, хлопці, зайвими не будуть, — намовляв своїх козаків Голота.

Базар «розгорявся» дедалі сильніше, і хлопці вже поглядали не так на товар, як на гарненьких дівчат та молодиць у яскравому вбранні, простоволосих та не менш привабливих у намітках на голові. Дійшли до рядів, де стояли хури та з величезними колесами гарби, вантажені сіном, на яких лежали купами горщики. Подекуди стояли биндюги,[80] завантажені цеглою та камінням. Тут розносилися духоти кінського поту та кізяка, й хлопці заспішили далі. Та далі вже торгували худобиною, і продана худобина ревла, поглядаючи на своїх господарів, вертячи шиями, та їх тягнули за налигача нові власники. Телят та овець в’язали спритні селяни за чотири ноги і, немов лантухи, закидали на вози, вистелені соломою. Хлопці роздивлялися на цю метушню, і Санько весело прикрикнув:

— Що, вже додому закортіло? Гайда звідси, не до того нам зараз!

Відійшли від дерев’яної вежі, де вели торги живим товаром, та почали рухатися побіля другого ряду в натовпі різношерстого люду. Тут торгувало чимало іноземців, це Санько запримітив одразу, вирізняючи чужинців поміж іншими. Пізнав волохів, які торгували шатами для панів та чобітками, такими, що взяті ним сап’янці навіть порівнювати не треба. Тут торгували австрійці поряд зі східними купцями і поляки з турками. Санько дивувався, як під час війни гендлярі вміли досягати базарів, нехтуючи своїм життям та товаром. Згадав, що і побіля Січі таких спритників було хоч греблю гати. Зупинилися біля горластого турка, що торгував ножами, як для війни, так і по господарству. Побіля нього стояло смагляве, з чорними оченятами хлопча і раз по раз, розмахнувшись, встромляло ніж у стояк, який підтримував дашок.

— Ти бачиш, Саньку, як мале турченя встромляє ножі, нам би такі згодилися, — сказав Ілько, і всі троє зупинились побіля турка.

Тут уже стояло декілька козаків, розглядаючи ножі, різаки, палаші. Турок, блиснувши чорними очима на хлопців, подав один ніж Санькові. Він покрутив його в руках і, знайшовши мить, коли біля стояка не було хлопчака, жбурнув ножа. Важкий сталевий ніж уп’явся в стояк та затремтів так, що аж короткочасно «заспівала» криця. Козаки, що стояли поряд, поглянули на виконавця майстерного кидка, і один з них почав приглядатися до Санька. А він кивнув головою туркові, що бере ножа, і, підійшовши до стояка, різким порухом руки донизу висмикнув його. Ілько з Паньком також взялися діставати гаманці, виклавши без жалю за ножі по вісімдесят грошей, та почали роздивлятися придбання. Турок рухом фігляра звідкілясь витягнув якусь дивину і простягнув Санькові:

— Алла ілляха,[81] ти воїн!

Санько взяв річ і, розглянувши її, відкрив лезо ножа:

— Дякую, — сказав туркові й заховав у кишеню складаного цизорика.[82]

Трійка шаргородців збиралася вже продовжити оглядини, коли поруч почувся голос одного з козаків, які стояли поруч:

— Чи не Санько Голота так вдало кидає ножем? Я пам’ятаю, рівних йому не було нікого в Гусака!

Голота різко озирнувся на голос і, якусь мить помовчавши, вигукнув:

— Павле, це ти? Козак Гусака взнає свого здалека! А я тут проґавив — твоя зверху!

Вони стиснули один одного в обіймах, і Павло Година потягнув Санька Голоту вбік, Ілько та Панько збагнули, що це друзі, і махнули рукою, мовляв, зачекаємо.

— Ти надовго в нашому місті? Бачу, що не одинак, дебелі хлопці побіля тебе, — поспішав розпитати Година.

Санько розглядав Павла, доки той засипав його запитаннями, ледве встигаючи відповідати.

— Так дай же і мені тебе про щось запитати, от молотило ти, Павле! — ледве встряв зі своїм запитанням Санько.

Та Павло не образився й, примовкнувши, сказав:

— Мене й питати немає про що, так склалося, що ти один повернувся до того містечка…

Санько легенько відштовхнув Павла від себе і гарячково мовив:

— Не переймайся — все буде гаразд у тебе, а ми з Софійкою на маля чекаємо…

Павло зрадів, неначе це він був причетним до цієї справи, і загорлав:

— Чого ж ти про головне криєшся, знайшов-таки Софійку, радий за тебе… А я козакую, тих дівок і не бачу, все в полі та по байраках.