Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

недалеко жаба невпинно, з регулярними інтервалами, ронила звук, чистіший за солов'їний спів… Кажани літали туди-сюди… Жаби, кажани, солов'ї, небо, подірявлене зірками, обсипані цвітом липи… Йoгo страждання ніяк не пов'язане з цим світом, тут він не зможе вгамувати своєї спраги. Сухорлявий, сповнений гіркоти, він напружено вслухався в тишу. Ні, ніякого шуму в тремтінні лугів… Чого він боїться смерті? І ось ужe в його уяві виникає картина: він лягає в ліжко, відкриває коробочку з наркотиками — і відчуває в собі лемент жаху. Ні, він житиме, йому ще тільки сімнадцять років. Він нахиляється й торкає теплі кам'яні плити під ногами. Мати голосно каже:

— Це мене все ж таки непокоїть. Він мав би мовити хоч слово, щоб нас заспокоїти. А він дав нам зрозуміти, що все, пов'язане з Леоньяном, його не стосується… Навряд чи це можна пояснити його нечулістю чи байдужістю…

— Треба все ж таки порушити це питання, — озвався Жюльєн. — У моїй кімнаті стеля в такому стані… Колись обвалиться мені на голову.

— Я вважаю, що треба повернутися до нашого проекту…

— Якого проекту? — спитав Жюльєн позіхаючи.

— Я віддаю Леоньян Розі як посаг з умовою, що ми житимемо тут аж до смерті. Утримувати будинок в належному стані повинна вона; а з нас вона братиме певну платню. І, звичайно, Робер не може продати Леоньян, бо інакше будинок повернеться в наше володіння… — Вона помовчала. — Але Леоні ніколи не дозволить йому пристати на ці умови…. — додала за хвилину.

Дені гукнув знадвору:

— Не такий він слабовольний, як вам здається! Вистачило ж у нього мужності попросити Розиної руки…

— Загаси сигарету і йди сюди…

Дені ввійшов і сів біля матері. Жюльєн ляснув себе по щоці, пробурчавши:

— Ох, ці москіти!

Мати спитала:

— А ти як думаєш, Дені?

— На мою думку, треба, щоб Розета раніше спробувала…

— Нізащо в світі не погодиться. А проте небезпечного в цьому нічого нема…

— Ні, він, здається, таки добряче в Розу вклепався… Та зрештою можна по-різному тлумачити ці взаємини.

— Так, вона йому скаже: родина хоче продати Леоньян, у мене від цього серце розривається, я так мріяла, що він лишиться нам…

— І потім, — втрутився Жюльєн, — треба йому пояснити, що маєток даватиме прибуток, коли вкласти в нього певний капітал… Наприклад, можна розводити худобу…

Нехай спробує йому так сказати. Але після шлюбу ми заборонимо йому це робити… бо він увесь свій капітал сюди вгатить. Та, мабуть, не зайве буде натякнути, що можна звідси мати прибутки… Це, либонь, обеззброїть Леоні.

Дені спитав:

— То ви дозволяєте, щоб я поговорив про це з Розою?

Саме в цю мить під липами дівчина благала хрипким голосом:

— Пусти мене, облиш!

Вона обсмикнула сукню біля колін, поправила зачіску. Потім спитала, чи Робер не гнівається. Він відповів: «Та ні!» — й витяг коробочку з сигаретами. Роза ніби прокинулась від своїх мрій. Намагалась побачити вираз його обличчя, коли він, засвітивши сірника, затулив його руками од вітру. Безумовно, він не зробив і не хотів зробити нічого такого, чого б не прагнув кожен наречений його віку. Та Розі стало сумно. Вона схаменулася, почала уважніше прислухатися до цього незнайомого голосу, до його мовчання навіть, приглядатися до його рухів… Як ця людина відрізнялася від тієї, яку вона носила повсякчас у собі! Їй схотілося повернутися, знову віднайти того, колишнього Робера. Він пересмикнув плечима. Роза спитала знову:

— Ти таки гніваєшся?

— Та ні… але ж ти, свята невинність, не розумієш… Тобі здається, що це так просто — тулишся, тулишся, а потім «пусти»…

Говорив він похмуро, майже грубо. Вона відчула себе самотнішою, ніж тоді, коли його не було.

Аби тільки він не помітив, що вона плаче! Їй страшно було й поворухнутися, щоб не показати цього. Сльози текли по щоках і хололи. Їй здавалося, ніби цей сум образить Робера. Тому, коли він кинув сигарету, Роза взяла його руку й покірно піднесла до уст. Він не вирвав руки й удав, ніби не помічає, що в неї мокре обличчя. У нього майнула згадка про інших жінок, яких він кидав, а проте вони не повмирали. Але покинути Розу… це все одно що стиснути пальцями оцю худеньку пташину шийку і задушити відразу. Робер пригорнув її в пориві жалості, бажання й сорому. Роза стояла безпорадно й тремтіла. Не знала, чого він хоче. Чути було його часте, прискорене дихання. Раптом вона сказала:

— Хтось іде по алеї.

І, впізнавши Дені, гукнула:

— Ми тут, під липами!

Дені ступив кілька кроків:

— Пора повертатись, — сказав він. — Жюльєн наказує замикати двері.

Дені побачив, як обоє виходять із темряви, що залягла під липами. В алеї їм видалося відразу дуже ясно. Ішли вони всі троє мовчки й, увійшовши в більярдну, замружились від світла. Дені метнув на них швидкий погляд, зауважив і прим'яту сукню, і щоки, вологі від сліз, і Роберів блукаючий погляд. Він сказав:

— Свічки он там. А ти, Робере, візьми лампу — маєш на неї право.

Роза сіла в своїй кімнаті біля вікна. «Ми не зробили нічого поганого, — думала вона. — Тому що він мене любить…» Слово це вже не п'янило її. За бурханням крові їй почувся… Невже якийсь голос? Що ж таке насправді? Пізніше вона інколи запитувала себе, чи не було то передчуття. Скоріше — якийсь глибинний, ледь відчутний дотик. «Уранці я знову буду щаслива. Сама не знаю, що з нами сьогодні сталося. Швидше б побачити Роберове обличчя в ранковому сяйві! Подивлюся на нього та й заспокоюсь».

Робер забув зачинити вікно. Москіти налетіли відразу, і