Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

коли він схаменувся, було вже пізно. Загасив лампу, але не допомогло й те — москіти тяли його всю ніч. Крізь вікно без підвіконня між густим темним листям проглядала смужка неба, схожа на затоку. І цей роззявлений прямокутник вікна навіяв йому враження, ніби він спить у напівзруйнованому будинку. Може, це його навмисне поклали тут, щоб заохотити відремонтувати будинок? Він відігнав геть цю безглузду підозру й почав думати про Розу. Адже була вона йому люба й бажана цього вечора? А все інше не має ваги. Він поїде звідси з нею, не клопочучись про родину Револю. Головне — про все умовитись і все владнати перед весіллям… Заснув він тільки тоді, коли москіти, досхочу насмоктавшись його крові, заціпеніли від ранкової прохолоди й дали йому спокій.

Уранці, коли Робер зустрів Розу в їдальні, йому здалося, що він переміг усі свої ниці думки. Роза була вбрана до служби божої. Муслінове плаття пошите ще тоді, коли «ці дами всі свої вбрання замовляли у самого Габріа». В омнібус запрягли робочу коняку, за кучера сів Кавельге, і Робер відчув уже свою приналежність до родини Револю. Він разом із Розою й Дені кепкував з Кавельге, який, погодившись бути за кучера, не схотів, проте, надягти лівреї, тільки збив набакир свого зеленавого капелюха.

Але в церкві, ловлячи на собі погляди, чуючи перешіптування, дивлячись на зворушене й воднораз горде личко Рози, Робер знову спохмурнів. Йому нестерпне було все, що прилюдно підкреслювало його становище жениха. Хіба ж він не підкорився своїй долі? Хіба затаїв який лихий намір? То нащо ж за ним іще й замикати двері? Однаково тікати нема куди…

Готуючись слухати казання, парафіяни з гуркотом пересували стільці. Посідавши, почали оглядатися на Робера й пасти його очима. Роберові було соромно, йому хотілося заспокоїти Розу: «Те, що я невдоволений, іще нічого не означає…» І водночас він був лихий на неї. Йому здавалося, ніби вона, тріумфуючи, думає: «А що, попри наше лихо, я таки впіймала собі чоловіка…» І він, телепень, потрапив у пастку, на гачок упіймався. Міг би одружитися з якою завгодно. Люди напевно міркують: «Стільки навколо красунь, та ще й з посагом…»

Роза стала навколішки. Крислатий солом'яний капелюшок затуляв її обличчя. Видно було шийку, худеньку, не таку зграбну, як здавалося вчора. То лише вчора ввечері, та ще й у пітьмі під липами, могла вона його так схвилювати… Проходила жінка, що збирала гроші за стільці, віддавала решту; потім ходив священик, витираючи піт хусточкою, простягав карнавку і свистів крізь заціплені зуби: «Спасибі, спасибі, спасибі». Хлопчаки, що вивчали катехізис перед першим причастям, крутились на ослінчиках, кривляючись перед дівчатками. Після останнього євангелія всі прожогом метнулись до дверей, зчинилася тиснява, друга половинка дверей відчинилась також.

Майдан був напечений сонцем. Підходили якісь бабусі, видивлялись на Робера. Він сховався в омнібусі, чекаючи, поки пані Револю і Роза обійдуть крамниці. Він бубонів:

— Чого вони витріщились на мене, як ті йолопи?

— Захоплюються вибором панни Рози, — лукаво зауважив Дені.

— Я думав, що наші заручини будуть таємницею…

— О! Це неможливо: подружжя Кавельге розплескало скрізь, ти ж розумієш.

— То навіщо ж було божитися, що оголосять лише за рік?

Дені спитав з наївним виглядом:

— Ти що, справді невдоволений?

— Ніщо мене так не дратує, як оця манія — обіцяти те, чого — і це наперед знають — неможливо виконати. Відомо ж бо: ми не швидко поберемося, то краще було б…

— Я певен, — перебив Дені,— ти не чекатимеш, поки відбудеш практику. У нас удома всі такої думки.

Робер почервонів від люті:

— Справді? Ну, це ще ми побачимо. Практика насамперед.

Дені підморгнув йому з виглядом співучасника, — мовляв, знаємо ми цих закоханих. Повернулася Роза з матір'ю, і він не зміг відповісти Роберові як слід.

— Обережно, тут торт, — сказала пані Револю. — І тістечка з кремом для Жюльєна.

Омнібус рушив. Спека була неймовірна. Розчервонілий Робер, відвернувшися до вікна, здавалось, ніби не помічав, як Роза намагається зловити його погляд.

Він поїхав о п'ятій пополудні, як і було умовлено, бо ввечері у нього іспит. Спека врятувала його від прогулянки з Розою. Вони посиділи в більярдній, гортаючи старі номери «Ілюстрованого світу». Роза провела його до трамвая і призначила побачення на завтра в сквері. Його поводження здалося їй трохи дивним. Але вона думала, що це не холодність, а ніяковість після того, що сталося вчора під липами. Вона дивилась, як Робер зайшов у трамвай, і не відчувала смутку. Дорогою мчали зграї велосипедистів, сигналили й підіймали хмари куряви автомобілі. Роза була майже задоволена, що може побути на самоті.

Щоб не заходити в дім, вона звернула в сад. Спека ще не минула. Трава поросла скрізь — не знайшли, хто б її скосив. Раптом вона побачила Дені. Їй би хотілося бути самій, але брат уже підійшов до неї і мовчки йшов поруч. Його біла полотняна куртка й еспадрильї були зелені від трави. Раптом він промовив:

— Тобі було б приємніше, якби тут був не я, а інший.

Роза схопила його за плечі, кажучи:

— Дурненький! Ніхто не займе у мене в серці місця, що належить братикові.

Дені йшов понурившись і кусав зірвану травину.

Роза додала:

— Існує щось таке, що належить лише нам обом, і назавжди лишиться тільки для нас обох.

Він підвів голову:

— Ти справді так думаєш, Розо? Скажи, ти не жартуєш?

— Ні. Хоч як любиш нареченого… а бог знає…— Вона мимохіть замовкла. — Хоч би як ми його любили, — знову заговорила вона, помовчавши, — існують такі закутки в нашій душі, куди він не скоро, а може, й ніколи не ввійде…

— А я?

— Дещо