Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

про щось думає? Ну-ну! Прийде, мабуть, мокра як хлющ». І він перевів погляд на двох молоденьких офіціанток, які щойно обслужили його й перешіптувалися за прилавком. Він уявив собі, яке враження справить на них заляпана Роза, і йому стало ніяково, що він соромиться її. Робер устав, поклав на столик гроші й раптом побачив Розу; зупинившись перед дверима кондитерської, вона складала якогось жалюгідного чоловічого парасоля, що його, видно, дав Шардон. Мокра спідничка під вітром облягала їй ноги. Нарешті вона ввійшла й розгублено зупинилася, не знаючи, де поставити парасоля, з якого стікала вода; одна з офіціанток узяла його, і тоді Роза підійшла й сіла біля Робера.

— Ой, як я бігла! — сказала вона.

Робер глянув на неї скоса:

— Який у тебе вигляд? Дивись, іще застудишся.

— Дарма, я витривала. Спідниця моя під дощем обважніла, ноги мокрісінькі, а переодягтися можна буде хіба що через дві години. Та все це дурниці, якщо ти зі мною.

— Ти нітрохи не стежиш за собою, Розо. Ти зовсім нехтуєш…

Вона перебила його, вважаючи ті слова за похвалу.

— Ні, ні! Я не мужніша за інших. В тому, що я не зважаю на деякі речі, нема ніякої заслуги; для мене найголовніше, щоб ми були разом, — тихенько закінчила Роза.

Вона піднесла до губ келих поданої їй малаги.

— Слід би подумати й про мене, — сказав Робер, — подумати про маленьку Розету, яку я так любив.

Дівчина здивовано глянула на нього. Він провадив:

— Вона була не в мокрій від дощу спідничині, ота моя Розета, в черевичках її не чвакала вода, пасма волосся не вибивалося з-під старенького капелюшка. Це не докір тобі,— похопився він, — проте інколи треба вибачати мені, якщо я змушений робити зусилля…

Роза не зводила з нього очей. Робер знітився.

— Мені хотілося, щоб ти доглядала себе… Тобто своє обличчя, тіло.

Роза швидко сховала руки під стіл. Вона зблідла.

— Я тобі вже не подобаюсь?

— Не в тім річ, Розо… Я тебе прошу, дбай про себе. Вперше бачу жінку, байдужу до дзеркала. Глянь-но в дзеркало — і ти зрозумієш, що я хочу сказати.

Через рясний дощ і тіняві в'язи на вулиці Гург у кондитерській стояли сутінки. Роза низько схилила голову над тарілочкою з ромовою бабою. Робер здогадався, що вона плаче, але ці сльози його не зворушили. Його аж тіпало від роздратування. Він пробурчав:

— Отакої! Тепер ще й сльози!

Роза сказала, не підводячи голови:

— Я заслуговую цих докорів, любий… Але… Я тобі поясню. Я змалечку звикла, щоб мені слугували. Для мене робили все: готували ванну, гріли пеньюар, покоївка робила масаж, зачісувала мене. Віриш, донедавна я ніколи сама собі й черевиків не застібала… А тепер повертаюся додому пізно, встаю на світанку… Отож я все спростила. Я добре розумію, що не досить уважна до своєї зовнішності… Проте мені здавалося, що наша любов — понад такі дрібниці… думала, що наші почуття…

Вона не могла говорити. Її душили сльози. Робер не втішив її ані словом. Він чекав, невиразно відчуваючи, що обоє вони йдуть якоюсь невідомою дорогою і ця дорога може завести його далеко, далі, ніж він наважувався мріяти. Раптом Роза взяла його за руку, і він побачив зблизька її змарніле, заплакане личко, відчув її гірке дихання:

— А того вечора, в суботу, під липами, чи подобалась я тобі?

— Звичайно, звичайно, — відповів він недбало.

Boнa покликала:

— Робере!

Їй здавалося, що він пішов геть, що він десь далеко і вже не чує її голосу. Та ні — вона ж бачить його! Він сидить ось, тільки столик розділяє їх. Він — її наречений. У жовтні вона стане його дружиною… Робер тим часом думав, як би послабити удар.

— Ти застудишся, — сказав він. — Ходімо до нас. Я звелю затопити камін.

Роза покірним голосом подякувала. Вони пішли під дощем і до самого дому Костадо не перекинулися жодним словом. Робер знав, що цього дня мати пізно повернеться із зборів дам добродійниць. Він повів Розу не в свою кімнату, а до маленької вітальні й наказав принести з кухні в'язку хмизу. Розі він запропонував роззутися. Вона почервоніла.

— Вибач, у мене, здається, на панчосі дірка.

Робер відвернувся. Від мокрої Розиної одежі здіймалася пара. Вона глянула на себе в камінне дзеркало і вжахнулася, що Робер бачить її такою. Скинувши капелюшка, вона намагалася підібрати розкуйовджені пасма волосся. Робер підняв її черевики, помацав підошви й поставив ближче до вогню. Він сидів у кріслі, трохи відсунувшись від каміну; Роза, що стояла поруч, нагнулася і, взявши обома руками його голову, трошки відхилила її, щоб бачити його обличчя.

— Який ти добрий! — захоплено мовила вона.

Робер заперечив:

— Ні, Розо, не думай так. Ні, я не добрий.

І раптом у нього вихопилися слова, яких він не мав наміру казати; ця коротка фраза сама собою зринула з уст, як плювок, як струмінь бруду.

— Вибач мені, я тебе більше не люблю.

Роза не скрикнула. Нічим не виявила ні страждання, ні навіть подиву. Подумала: «Ну от. Сталося. Він сказав. Всьому кінець». І водночас: «Він іще зі мною. Ще нічого не втрачено». Вона може знову торкнутися його волосся, його щік, оцих гарних, по-дитячому надутих губ. Доки він тут, вона може боротися, чинити опір, може й перемогти. Блискавкою сяйнуло: вечір, лини, його любовний шал. І раптом десь у ній забриніли слова, що їх кажуть досвідчені дівчата: «З чоловіками треба… Найкращий спосіб утримати чоловіка…» Адже Робер — чоловік, слабке створіння із плоті й крові. Ще можна кинутись за ним, наздогнати