Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Пані Костадо сиділа не біля відчиненого вікна, а за письмовим столом, на якому стояла низенька лампа. Всі вікна й двері були позачинювані, щоб урятуватись від москітів. На нічному столику, як завжди, стояв букет лаванди, і звідти йшов невиразний запах. Не дивлячись на Робера, мати підставила йому лоб для поцілунку.

— Оце переглядаю кошторис на ремонт по вулиці Гург, — сказала мати.

Вона позначила свої прибуткові будинки назвами вулиць, на яких ті стояли. Так вона й казала: «Треба ремонтувати дах на бульварі Мартінік. І ринву на набережній Палюдат».

— Ох, бідолашні мої дітоньки, не щастить вам цього року, якраз коли ви маєте посісти спадщину. Я вже собі міркую, чи не доведеться позичити на ваші витрати. Так, — замислено додала вона, — тільки де ж узяти грошей?

Робер не відповів. Але мати знала, що її слова глибоко западають у душу цій вбогодухій боягузливій істоті. Вона відчувала його розчарування, вагання, проте не визначила ще, як їй діяти. Чи зволікати й далі? Але з кожним днем він більше і більше заплутується в тенета. В решті решт вона вирішила: поки дня весілля ще не призначено, не варто йти в наступ. Проте несвідомо для себе самої вона провадила наступ на сина мало не кожною своєю найнезначнішою фразою. Робер дивився на огрядну материну постать у світляному колі лампи, на стіл, на масивне різьблене крісло. І тоді його серце, його кволе серце кликало його до дівчини, що якраз у цю мить, за чотири кілометри звідси, їхала, заплющивши очі, підставивши обличчя вітрові, який ніс назустріч пахощі хвої та вересу.

Трамвай зупинився, Роза вийшла. На її «до завтра» кондуктор відповів: «Ні, не до завтра… Завтра вранці вже Лаво заступає».

У дитинстві він був, мабуть, золотушний, та й тепер має вигляд хворобливого хлопчака, хоч на пальці у нього вже масивна обручка. Роза сказала йому «на добраніч» і попрямувала вздовж огорожі темного парку. Їй хотілося пестити рукою галузки, що перехилялися через низьку огорожу, де поросла повійка. Дерева краще, ніж людські істоти, знали про її любов, точніше, брали в тій любові участь, були причетні до прихованого світу її радощів, обволікали його шелестінням свого листу. Для них не існувало того, що була вона погано вдягнена, недбало вмита й зачесана, — адже сердешна дівчина встає рано, вмивається при свічці, ще й теплої води у неї нема. Дерева височіли над худенькою дівчиною тим самим віттям, під яким колись походжало юне свіженьке дівча в платтячку, схожому на чашечку квітки.

Як завжди, в їдальні для неї був приготовлений підвечірок. Як і щовечора, вона побачила Дені, що стояв віддалік. Він не зрушив з місця, щоб поцілувати її. Роза сама підійшла до нього, поклала руку на голову й сказала:

— Тобі пора вже постригтися.

Розкошлана голова Дені здавалася більшою, ніж була насправді.

Він оглянув сестру гарними совиними очима. Потім спитав:

— Як там Робер?

— Добре, — відповіла вона. — Знаєш, у суботу він приїде до нас на обід і ночуватиме.

Дені поцікавився, де його покладуть.

— У зеленій кімнаті.

— Ні, там із стелі капає.

— Ну, в таку погоду…

— А що, як буде гроза? Чому б не в кімнаті з гвоздиками?

— Та можна й у кімнаті з гвоздиками.

Вона чомусь уявляла Робера тільки в зеленій кімнаті. Але погодилась перенести його образ у тісніші рамки кімнати зі стінами, оббитими кретоном у червоні та рожеві гвоздики. Дені спитав, чи не хоче вона перед сном трохи погуляти в саду. Їй подобались ці прогулянки по алеях, де крізь віти невисоких дерев видно було зоряне небо; але ноги вже відмовлялись носити її; вона знала, що не закінчить навіть вечірньої молитви, як її зморить сон. Проходячи повз Жюльєнову кімнату, вона почула материн голос:

— Це ти, Розо? Не заходь сюди, твій брат роздягається. Що нового?

— Нічого. В суботу ввечері приїде Робер.

— Ах! Якраз у суботу ввечері у нас буде сюрприз. Так, так, буде, буде сюрприз, побачиш, — промовляла мати голосом малої дівчинки.

Розі страх не подобалось, коли мати починала отак сюсюкати. Роздягаючись, вона подумала: «Бідолашна матуся, як вона підупала…»

Дені блукав по густих алеях у темряві, такій самій, як і морок, що огорнув його душу. Земля — чи не єдина з усіх планет — бриніла сюркотанням цикад. Він думав: «За десять років, за двадцять років я згадуватиму цей вечір, ці свої муки». Він був самотній не тут, на лужку, не в цьому саду, — самотній він був у безмежних просторах, заселених незліченними світами. Післязавтра о цій порі тут буде Робер… Ось до нього долинули пахощі; то пахли вночі липи, ті самі, що в суботу пахнутимуть і Розі з Робером. Він уже тепер відчув, як їхнє закохане шепотіння порушить цей спокій. Несподівано в нього над головою зашелестіло листя, ніби дерева враз охопила та пристрасть, яку вони мають укривати. Дені подумав: «Певно, в суботу буде гроза…» — і відчув серцем запах вологої землі, обважніле від дощу гілля. Йому навіть видалось, ніби теплі краплини дощу покропили його чоло, як післязавтра окроплятимуть Розі й Роберу. Він сприймав цю ніч лише через чужі відчуття; безпосередньо його вона ніби й не стосувалась.

Він повернув назад, додому, намагаючись уявити, що відчував би цієї ночі П'єр Костадо, який, на відміну від нього самого, сприймав людей тільки через природу; він завжди заглиблений лише в неї, а людей ніби й не помічає. Ніколи не міг би він уявити ні себе, ні інших, ні навіть самого бога