Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

окремо від природи, що поглинала його всього. Як пак там у нього, в тих чудернацьких віршах, що їх П'єр присвятив Розі ще в другому класі, коли він обожнював її? Дені пам'ятав лише початок — кілька рядків, їх він і проказав стиха: Плоть ще спить у забутті, На світанні йду в дорогу, Та не вийду з тіні твого Тіла на моїм житті. Полудень приспить мене В полум'ї твоєї плоті. Пітьму ночі в тій спекоті Твоє тіло розжене.

«Чи П'єро ще й досі закоханий у Розу? Чи ревнує він її до брата? У нього всі пристрасті нишкли, зливались у захоплене споглядання навколишнього світу… А для мене ця земля, ця трава — сліпі й глухі, вони нічого не почувають; що вони для мене?»

У передпокої горіла залишена для нього свічка. На третьому поверсі Дені заманулося зазирнути до кімнати з гвоздиками, де спатиме Робер. Її звали ще кімнатою дядька Девіза — таке було прізвище його двоюрідного діда, що помер іще за Другої імперії. В цій кімнаті ніхто не жив, і діти заглядали туди тільки тоді, коли гралися в схованки.

Дені поставив свічник на комод. Меблі тут були ще з часів Реставрації. Він згадав, що вази на каміні були розмальовані з двох боків: з одного закохана парочка — пастух з пастушкою, а з другого — чаша, перед якою побожно схилилися двоє янголят. Отже, ці вази могли прикрашати й вітальню, і вівтар у церкві. Згадав він і те, як дитиною, бувало, бавився, розхитуючи підвіконня, що в одному місці тріснуло. Дені відчинив вікно. За вікном була свіжа, запашна безодня. Поторгав рукою підвіконня — воно справді хиталося. Він почав розхитувати його щосили, марно намагаючись відірвати зовсім. Уявив, як Робер зіпреться ліктями на це підвіконня… Робер такий кремезний, така в нього атлетична постать, а не видається він дужим, бо в нього обличчя нерішуче й рухи мляві. Чому Розу не обурює така невідповідність? Дені уявив далі, як Роза вихиляється з вікна, спершись на розхитане підвіконня, — і летить униз… Відігнавши від себе це видиво, Дені зачинив вікно.

XІ

У суботу Роза, Робер і Дені о шостій вечора поїхали трамваєм. Дені стояв на передній платформі. Закохані сиділи, бо Роза стомилася за день. Вона не дивилась на Робера, — адже він був тут: оголеною рукою вона торкалася його піджака. Аж два дні вони будуть нерозлучні — майже неймовірне щастя… Та чи можна порівняти його з тим, що чекає їх у майбутньому, коли вони будуть разом усі дні, всі ночі? Чудесна річ життя! Робер мовчав; вона розуміла, що не так-то й легко розгадати його думки… Але часу в неї багато — колись вона таки навчиться їх розгадувати. Трамвай випередив суботніх подорожніх — велосипедистів; чути було дзвоники та молодий сміх. Корови скубли ріденьку траву на неродючих луках. З відчинених хлівів долинав міцний запах.

«Це вже останній крок, — думав Робер. — Я стану женихом і для сусідів, і для слуг… Власне, це й краще. Як уже вирішено, то нехай так і лишається».

Він був спокійний і задоволений із своєї принциповості.

Дені не оглядався на закоханих, що сиділи рядочком у вагоні. Коли трамвай пускався швидше, він заплющував очі й підставляв обличчя свіжому вітерцеві. Невиразні й досить-таки непристойні картини виринали в його уяві, й він гнав їх геть. Ніхто ніколи не дізнається, про що він думає. А чи інші також носять у собі світ прихованих думок, не виявляючи їх ані словом? Чи в усіх людей існує така сама розбіжність між тим, що вони кажуть, і тим, що приховують? Чи в кожного, хто належить до людського роду, зміг би викрити бог отаке щось невиразне й непевне, що роїться в глибині? Що означає «гнати від себе лихі думки»? Намагатися не брати втямки того, що все одно є в нас?..

Раптом він почув Розин голос:

— Дені, візьми Роберову валізку…

Коли трамвай зупинився на роздоріжжі біля путівця, вони почули сюрчання цикад і безугавне гудіння бджіл круг липи. Роза пішла перевдягатись, а Дені повів Робера до кімнати дядька Девіза.

— Кімната вікнами на північ, отже, тобі не дошкулятиме спека. Роздягайся потемки, а то москіти налетять.

Уже вийшовши, він знову прочинив двері й додав:

— Не дуже спирайся на підвіконня, воно ледве тримається… Взагалі дім — сама руїна…

— А я думав, що твій батько дбав про ремонт…

— Дещо дрібне ремонтував… А щоб капітально щось було зроблено, так ні…

Дені сказав це так, аби щось сказати. Проте уважніше подивився на Робера, коли той спитав:

— А що ти звеш капітальним ремонтом?

— Насамперед ремонт даху. Тебе оселили в цій кімнаті тому, що в тій, яка була для тебе призначена, тече зі стелі. Коли йде дощ, доводиться розставляти на горищі тази та діжки. Та й стеля наполовину трухлява. Уявляєш, які кошти потрібні, щоб відремонтувати отаку озію! Мій батько навіть за добрих часів не зважувався на такі витрати, відкладав з року на рік… Але більш відкладати нема як.

— І що ж ви робитимете?

Дені повагався трохи й сказав:

— Мені здається, мама хоче з тобою порадитись…

— Не можу я давати порад. — Робер заговорив одразу твердо й рішуче. — Це мене не стосується. Нам досить клопоту зі своїми будинками…

— Що ж, — зітхнув Дені,— тоді доведеться продати… За безцінь, звичайно… Не треба казати мамі й