Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
— Тут наше життя, все наше дитинство… Коли я подумаю, що для Робера Леоньян — це тільки «нерухомість», якої йому хочеться здихатись…
Дені замовк; він чекав. Але Роза вже розсердилась:
— Головне, не чіплятись до нього з тим Леоньяном!
— Це дуже важливо для всіх нас, а надто для тебе, Розо. Ти просто не усвідомлюєш цього… Звичайно, не слід чіплятися до Робера, але у мене виникла одна ідея, мати погодилася зі мною, а ти мені скажеш, що ти про це думаєш.
Він сам себе слухав, викладаючи свою ідею заздалегідь старанно приготованими реченнями. Дівчині з родини Револю не личить виходити заміж без посагу. Тож у посаг Розі дадуть Леоньян, а Леоньяп недалеко від міста, на перехресті чотирьох доріг; ціна йому ніяк не менше мільйона. Звичайно, Робер буде зобов'язаний не продавати маєтку й утримувати його в належному стані — тоді існування родини Револю буде забезпечене назавжди. А Кавельге доведеться показати на двері — так звільниться не лише житло, а ще й харчі та паливо. Роза стане владаркою над курми, кролями, коровами і над городом. Бордо зовсім близько, отже, вони легко збуватимуть молоко, яйця, городину та садовину.
Дені говорив з великим запалом, тим паче, що тема була з дитинства близька і йому, і сестрі. Вони здавна захоплювались можливістю осісти на власній землі, грати в фермера і фермершу.
— Це тобі буде приємніше, ніж цілими днями стовбичити в Шардоновій книгарні.
— І ми будемо разом, ніщо не зміниться.
Він не стримав вигуку:
— Як нічого не зміниться? Він же тут буде, він…
— Ти його не знаєш…
— Я його знаю! І знаю, чого він тобі подобається, краще знаю, ніж ти сама. От побачиш, який він стане згодом…
Вона затулила йому рота рукою. Дені вирвався.
— Ти добре знаєш, що П'єр забрав собі весь розум pодини Костадо — іншим нічого не лишилось… Оцей був би гідний тебе…
Роза стисла братову руку:
— А якби П'єр не був іще хлопчаком і якби я його покохала, то ти й йому цього не пробачив би?..
— Не заперечую, — відповів Дені тихенько. — Я вже йому й тепер не пробачаю.
— А що цей малий бідолаха тобі зробив?
Дені голосно зітхнув і провів рукою по вологому чолу.
— Дурниці я верзу, вибач мені… Я люблю П'єра, любитиму й Робера, любитиму вас усіх, аби тільки нам з тобою бути разом. Треба зберегти Леоньян, люба. Якщо Робер прийме… Та хіба йому важко прийняти такий подарунок?
Роза обіцяла поговорити з Робером за першої-ліпшої, нагоди.
— Це тут ви вчора сиділи, — раптом сказав Дені.
Він зупинився біля алеї, що вела до лип, і оглянув порожню лаву.
— Мало вам того, що ніч, — з гіркотою промовив він, — так треба ще й ховатись.
Роза тоненьким голоском малої дівчинки, так точнісінько, як вона сперечалася з братом у дитинстві, спитала, чому він втручається в ці справи. У відповідь почула, що відколи батько помер, а Жюльєна брати до уваги не доводиться, то він, Дені, опікуватиметься нею. Роза знизала плечима, звернула зі стежки й пішла навпростець по траві.
— Досить уже з мене, не ходи за мною.
Але Дені таки побіг слідом. Блакитні метелики пурхали в нього з-під ніг. Цикади змовкли.
— Коли ти думаєш, що ти не така, як інші,— засапавшись вигукував Дені,— то помиляєшся, небого. Всі дівчата одним миром мазані! Вони бороняться тільки від тих хлопців, які їм не подобаються, та й то ще…
— Де ти вичитав цю премудрість, бовдуре?
— Я не вичитав. Я знаю життя краще, ніж тобі здається. Може, навіть не гірше, ніж ти, особливо відучора…
Роза йшла швидко, Дені біг за нею. А тут вона раптом зупинилась і спитала, що він мав на увазі. Дені пильно дивився на неї, блідий від люті.
— Я мав на увазі те, що від учорашнього вечора дещо перестало бути для тебе таємницею…
Лясь — по одній щоці, лясь — по другій:
— Переступаєш усі межі, любчику…
І Роза бігом подалася додому. Дені прикипів до місця — руки опущені, щоки палають. А круг нього знову таємниче тремтіння, яке вони були порушили, знову лука озвалася своїм співом, тим бринінням літніх вечорів, що постає з глибини нашого сумного дитинства. Дені в своєму стражданні наче приріс, наче пустив коріння в землю, і комахи вже не відрізняли його від рослинного світу. Метелик з породи переливниць сів йому на плече, стуляючи й розтуляючи крильця. Мурашки поповзли по цьому живому стовбурі. Жуки-рогачі й дроворуби басовито гули в листі осяяного вечірнім промінням дуба. Якби можна було померти отак, непорушністю вступити в смерть, відчути, що кров твоя обернулась на сік, якби поволі прослизнути в рослинний світ, перейти з одного царства в інше, з царства любові й болю до царства сну, який також є життя!
Дзвоник покликав обідати. Роза знову з'явилась на луці й попрямувала до Дені. Підійшовши, вона обняла його за шию і почала цілувати в щоки, які й досі палали.
— Я винна, але ж ти сам мене довів!..
Він стояв заклякнувши й не відповідав на поцілунки. Роза сказала сміючись:
— Не дивись на мене так, совеня!
Але він — для забавки й щоб настрахати сестру — стояв так само нерухомо й дивився на неї не кліпаючи, ще пильніше. Тоді Роза зірвала травинку й почала лоскотати його, засуваючи стебельце в ніздрі, в куточки губ, аж поки він
