Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Роза не помічала, що її вбога жалобна сукня недбало почищена, підбори постоптувались. Вона йшла, вона летіла, линула повз розсадники, нікого не помічаючи, аж поки в кінці вулиці Гург виникали високі, чорні, з золотом грати — це була огорожа скверу.

І тоді Робер нарешті бачив, як наближається та, чиє нинішнє обличчя він уже за добу встиг забути.

Він брав її за руки, нахилявся до неї, вдихаючи кислуватий запах; вона трошечки відступала й ніби пила його очима; таки справді пила після довгого виснажливого дня, тамуючи спрагу довгими ковтками. Але цей її жадібний погляд був сліпий: вона не помічала ні Роберового розчарування, ні того, що його любов ураз обертається на жалощі,— він жалів і Розу, яку нужденна праця отак знівечила, жалів і себе, своє життя, що віднині протікатиме у вузькому річищі злиднів. Водночас він соромився цих почуттів, а тому намагався вдавати, говорити такі слова, яких було досить, щоб заспокоїти дівчину, коли б у неї виникла найменша підозра. Але підозри не було, — адже Роза сприймала Роберову ніжність у світлі власної. Інколи вона казала йому:

— Сьогодні ти якийсь перевтомлений та засмучений — працював надто багато?

Вона й уявити не могла, щоб він розчарувався. Адже він попросив її руки, незважаючи на катастрофу, що зруйнувала добробут родини Револю і майже вкрила її ганьбою; він чинив опір своїй жахливій матері… Чому б це вона мала сумніватися в ньому?

Вона вела його до їхньої лави на острівці за естрадою для оркестру. Якщо на лаві вже хтось сидів, вони брали два стільці. Роза говорила мало, вона спочивала біля Робера. Качки та великі червоні риби навзаводи смикали окрайці хліба, що кидав у воду якийсь хлопчак. Для Рози тут було затишне пристановище. Вона відповідала неуважно, коли Робер заводив мову про те, що треба шукати квартиру, купувати меблі. Все, що він зробить, буде чудово. Їй уже наперед подобались кімнати, де вони житимуть удвох, і та, що в ній він усю ніч триматиме її в обіймах. Її уява не сягала далі цього спочинку вдвох. Вона зарані мостила собі кубелечко, в якому можна буде спочити на грудях у милого. Вона покине роботу. Робер пропонував їй залишити Шардона негайно, та вона не погоджувалась, казала, що не хоче жити на його кошти, поки не візьме його ім'я. Якби Робер наполягав дужче, вона, безперечно, погодилась би; та він швидко пристав на її аргументи, певно боячись — як можна було подумати, — щоб вона не втратила заробітку. Можливо, у нього був тут якийсь прихований намір. Може, це була думка, що є ще час відступитися від свого рішення. Може, надто обтяжувала його ця голівка, що схилялась йому на плече. Може, запорошене вицвіле волосся лоскотало йому щоку. Ні, годі про це думати!

— Ходімо, — казав Робер. — До останнього трамвая лишилося не більше години…

Вони заходили до молочної, де замовляли по двоє яєць і по чашці шоколаду. Роза не помічала, що вона їсть. Її нітрохи не бентежило те, що нагонило жах на Робера: погано вимита чашка, сліди від брудних ганчірок на столі, кругла пляма від склянки. Вона відмежовувала своє кохання від брудного світу, в якому жили люди, що не мали грошей.

Цього вечора Робер сказав їй:

— Не віриться, що ти жила в одному з найкращих на все місто будинків. За якихось два місяці ти так відвикла від розкоші…

— Розкоші…

Роза підвела на нього стомлене личко. Йому впали в очі чорні крапочки на носі та худенька шийка.

— Нема на світі більших розкошів…

Робер зрозумів, що вона хотіла додати «…як наше кохання…».

Він поклав свою велику руку на її тендітне рученя з обламаними нігтиками. Хай вона нічого й не знає… Нехай ніколи й не здогадується! Все життя він тішитиме її оманою. Не важко ошукувати це засліплене дівчатко…

Він провів її по бульвару до зупинки, де вже стояв трамвай, що йшов у напрямі Леоньяну.

— Післязавтра субота, — сказала Роза. — Ти приїзди до Леоньяну, там і заночуєш. Ми будемо разом увесь вечір, усю ніч. Можна допізна сидіти у садку: надворі ані вітерцю.

Робер подумав, що до його ланцюга додається ще одна ланка. В суботу він з'явиться до них як наречений, у домі його побачать усі. Роза вже зайшла до трамвая. Промінь ліхтаря впав на оголошення податкового управління. Робер махнув рукою, і Роза до першого повороту дивилася на свого нареченого. Потім пройшла всередину вагона й сіла, поринувши в радісні мрії. Їй не треба було розплющувати очей, вона й так відчувала наближення до села. До міського смороду домішувались тепер запахи хлівів та фігових дерев. Тимчасом, як Розета занурювалась у цей спокій, Робер вступав у задушливі квартали міста, мляво плентаючись уздовж розігрітих за день мурів. Де-не-де липи вихлюпували з садів на шосе свої несамовиті пахощі. Вікна були повідчинювані, і в їхніх темних отворах невиразно маячили людські обличчя.

Неможливо було пройти в свою кімнату, не побачивши матері: вона запевняла, що не засне, поки не повернуться сини і вона їх не поцілує. А тепер була хіба що дев'ята година, і Робер знав: мати сидить біля відчиненого вікна, не світячи світла. Він боявся зустрічі з нею — і водночас прагнув її, ніби чекав від матері якоїсь допомоги. А раптом те, що здавалося йому неймовірним, виявиться можливим? Скільки разів йому доводилось чути, як у найважчих ситуаціях мати спокійно казала: «Якось зарадимо». Робер досі ще дивився на матір так, як у дитинстві. Нічого непоправного статися не могло, поки поруч із ним мати…

А проте й вона нібито примирилася з цим одруженням і вже не чинила перешкод. Робер помітив тільки, що вона все відкладала день весілля. Та й Роза не квапила нареченого, — адже він повинен був іще після практики скласти конкурсні іспити. Піднімаючись східцями, він з обуренням гнав