Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Висловивши це добре побажання, я тепер, з дозволу ваших милостей і ваших превелебностей, розлучаюся з вами рівно на рік, коли (якщо доти мене не угробить цей проклятий кашель) я знову смикну вас за бороди і викладу світлу історію, якої вам, певно, й не снилося.
Том V
Dіxero sі quіd forte jocosіus,
hoc mіhі jurіs Cum venіa dabіs.
Horatіus [222].
– Sі quіs calumnіetur levіus esse quam decet theologum, aut mordacіus quam deceat Chrіstіa-num – non Ego, sed Democrіtus dіxіt.
Erasmus [223].
Sі quіs Clerіcus, aut Monachus, verba joculatorіa, rіsum moventіa, scіebat, anathema esto.[224]
ВИСОКОПОВАЖНОМУ ЛОРДУ ВІКОНТОВІ ДЖОНУ СПЕНСЕРУ[225]
Мілорде.
Уклінно прошу дозволу піднести вам ці два томи: це краще, що могли виробити мої здібності за такого кепського здоров’я, як у мене. – Якби Провидіння було до мене щедріше, томи ці являли б набагато пристойніший подарунок вашій ясновельможності.
Прошу вашу ясновельможність пробачити мені сміливість, яку я беру на себе, приєднуючи в цій присвяті до вашого імені ім’я леді Спенсер; їй підношу я історію Лефевра в шостому томі, керуючись єдино тим, що вона, як підказує мені серце, пройнята духом людяності.
Залишаюся,
Мілорде,
Вашої ясновельможності
Найвідданішим
І покірним слугою
Лоренс Стерн
Розділ І
Якби не двійко баских конячок і не шибеник-поштар, який ними правив від Стілтона до Стемфорда, це ніколи не спало б мені на думку. Він летів, як блискавка, по узгір’ю три з половиною милі – ми ледве торкалися землі – мчали із запаморочливою швидкістю – як вихор – рух передався моєму мозку – в нім взяло участь моє серце. – Присягаюся великим богом світла, – сказав я, дивлячись на сонце і протягнувши до нього руку в переднє віконце карети, коли давав цей зарік, – одразу же після приїзду додому я замкну мій кабінет і кину ключ від нього на глибину дев’яносто футів від поверхні землі, в колодязь за моїм будинком.
Лондонська поштова карета зміцнила мене в цьому рішенні: вона мірно погойдувалася по дорозі вгору, ледве рухаючись, тягнена вісімкою гладких тварин. – Щосили, – сказав я, хитаючи головою, – але і ті, що трохи кращі за вас, тягнуть таким же способом – помалу в кожного! – Чудеса!
Скажіть мені, панове вчені, вічно будемо ми додавати так багато до обсягу – й так мало до змісту?
Вічно будемо ми виготовляти нові книги, як аптекарі виготовляють нові мікстури, лише переливаючи з одного посуду в інший?
Вічно нам скручувати і розкручувати один і той же мотузок? вічно рухатися по одній і тій же доріжці – вічно одним і тим же кроком?
Приречені ми довіку, у свята і в будні, виставляти залишки вченості, як ченці виставляють останки своїх святих, – не творячи з їх допомогою ні єдиного, навіть малюсінького, чуда?
Невже людина зі здібностями, що вмить підносять її із землі на небо, – це велике, це чудове і благородне у світі творіння – чудо природи, як назвав його Зороастр у своїй книзі περί φύσεζ[226] шекіна божественної присутності, за Златоустом; – образ Божий, за Мойсеєм, – промінь божества, за Платоном, – диво з чудес, за Аристотелем, – невже людина створена для того, щоб діяти, як злодій – на кшталт яких-небудь звідників і крутіїв?
Я гребую сваритися з цієї нагоди, як Горацій, – але якщо моє побажання не є занадто натягнутим і не містить у собі нічого грішного, я від душі бажаю, щоб кожен імітатор у Великобританії, Франції й Ірландії вкрився коростою за свої праці – і щоб у цих країнах були хороші будинки коростявих, достатньо просторі, щоб умістити – ну та й очистити всіх їх гуртом, кудлатих і стрижених, чоловіків і жінок: це приводить мене до теми про вуса – а внаслідок якого ходу думок – заповідаю вирішити це на правах невідчужуваного спадку Недоторкам і Тартюфам, нехай потішаться та потрудяться, скільки душі охота.
Про вуса
Жалкую, що пообіцяв; – необдуманішої обіцянки, здається, нікому ще не спадало на думку. – Розділ про вуса! – на жаль, читачі мені її не пробачать, – адже це такий педантичний народ! – але я не знав, із якого тіста вони виліплені, – і ніколи не бачив уміщеного нижче уривка; інакше, – це так само вірно, як те, що носи є носи, а вуса є вуса (можете скільки завгодно говорити зворотне), – я б тримався чимдалі від цього небезпечного розділу.
Уривок
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * – Ви зовсім заснули, вельмишановна пані, – сказав літній пан, узявши руку літньої пані та злегка потиснувши її у той момент, коли ним вимовлено було слово вуса, – чи не змінити нам тему розмови? – Ні в якому разі, – заперечила літня пані, – мені подобається ваша розповідь про ці речі. – Тут вона накинула на голову тонку газову хустку, притулилася до спинки крісла, обернулася обличчям до співрозмовника і, простягнувши трохи ноги, мовила: – Будь ласка, продовжуйте!
Літній пан вів далі так: – Вуса! – вигукнула королева Наваррська,[227] впустивши клубок вовни, – коли ла Фоссез вимовила це слово. – Вуса, мадам, – сказала ла Фоссез, пришпилюючи клубок до фартуха королеви та роблячи їй при цьому реверанс.
У ла Фоссез від природи голос був тихий і низький, але це був виразний голос, і кожна літера слова вуса виразно дійшла до вух королеви Наваррської. – Вуса! – вигукнула королева, якось особливо підкреслюючи це слово, ніби вона все ще не вірила своїм вухам. – Вуса, – відповіла ла Фоссез, повторивши слово утретє. – В усій Наваррі, мадам, немає жодного кавалера його віку, – вела далі фрейліна, зі жвавістю підтримуючи інтереси пажа перед королевою, – у якого була б така красива пара… – Чого? – з усмішкою запитала Маргарита. – Вусів, – відповіла, зовсім сконфузившись, ла Фоссез.
Слово вуса трималося стійко,
