Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Дякую,— сказав я.
— Нема за що,— відповів він, трохи спантеличено всміхаючись, і ступив до канапи, щоб звалити на м’яке свої пакунки.
— Ну-ну,— озвалася Анна, дивлячись на мене.— Ти хоч би з чемності сказав йому, навіщо тобі це знати.
— Авжеж,— мовив я. І повернувся до Адама.— Мені треба було дізнатися про це для губернатора Старка.
— Політика,— сказав він, і рот його зімкнувся, наче пастка.
— Еге ж, політика,— підтвердила Анна і криво посміхнулася.
— Ну, хвалити бога, мені в неї встрявати не треба,— сказав Адам.— Принаймні тепер.— Але сказав майже легковажно, і це мене здивувало. А тоді додав: — Та й якого біса, хай собі Старк знає, що суддя опинився на мілині. Це ж було більш як двадцять років тому. І взагалі сидіти на мілині законом не заборонено. Якого ж біса…
— Атож, якого біса…— мовила Анна і подивилася на мене з тією ж кривою посмішкою.
— А якого біса ти нічого не робиш? — зі сміхом запитав її Адам і, схопивши за лікоть, жартома труснув.— Стовбичиш тут, замість того щоб їство готувати. Ану мерщій… до діла, кисличко! Ворушися! — І підштовхнув її до канапи, де купою лежали пакунки.
Вона схилилася, щоб зібрати всі ті припаси, а Адам ляснув її по сідницях і повторив:
— Ворушися! — і знов засміявся.
Анна теж засміялася, вже щиро, і все було забуто, бо не часто траплялося, щоб Адам отак розкривався й давав волю сміхові, а в такі хвилини він ставав безтурботним і веселим, і ти знав, що всім буде пречудово.
І нам було пречудово. Поки Анна куховарила, а я накривав на стіл і готував напої, Адам зірвав покривало з фортепіано (інструмент у них стояв настроєний і навіть тепер був непоганий) і ушкварив так, що аж будинок задвигтів. Він навіть випив перед вечерею три порції віскі з содовою замість звичайної однієї. Потім ми попоїли, і він знов ударив по клавішах — «Троянди Пікардії», «О третій після півночі»52 тощо,— і ми з Анною танцювали й гопали, а коли він переходив на щось повільне, Анна мугикала мелодію мені на вухо, і ми погойдувались плавно й тихо, як молоді топольки на вітерці. Потім Адам підхопився з-за фортепіано і, насвистуючи «Прекрасну даму»52, вихопив Анну з моїх рук і хвацько, мов підпилий провінційний кавалер, закружляв у вальсі, а вона перехилилася в його обіймах і відкинула голову, млосно приплющивши очі й делікатно притримуючи випростаною правою рукою поділ розмаяної спідниці.
Та Адам танцював добре, навіть коли блазнював. Це було в нього від природи, бо йому вже давно не траплялося показати себе. Та й замолоду він не взяв свого в танцях. Ні в чому не взяв свого, окрім роботи. А якби захотів, вони б самі повзли до нього й набивалися. І лише десь раз на п’ять років у ньому вибухали буйні, невтримні, безоглядні веселощі — мов бурхливий потік, що руйнує загату, вивертає з корінням і несе за собою дерева та кущі,— а тими деревами та кущами був ти. Ти і всі, хто його оточував. Очі його шалено палали, і він вимахував руками з надміру снаги, що била джерелом з його нутра. Мимоволі спадала на думку величезна турбіна чи динамо-машина, що робить за хвилину з мільйон обертів, аж клекоче від надмірної потужності і ось-ось зірветься геть з основи. Коли Адам вимахував своїми дужими довгими гнучкими білими руками, він перетворювався на химерне поєднання Свенгалі53 з машиною, що розщеплює атоми. Здавалося, ніби так і полетять блакитні іскри. Коли він бував такий, їм уже не ставало сили ні повзти, ні набиватися. Хіба тільки падати на місці й качатися по підлозі. А втім, і це не допомагало.
Але таке траплялося з ним не часто. І тривало не довго. До нього скоро поверталася звичайна холодність, і він знову замикався в собі.
Того вечора Адам не розходився на повну силу. Він просто усміхався, сміявся, жартував, барабанив по клавішах, кружляв сестру у хвацькому вальсі, а в каміні палахкотів вогонь, з масивної золотої рами на нас дивилося гордовите обличчя, з моря повівав вітер, і листя магнолій билося в темряві за вікном.
Не те щоб там, у кімнаті, за тріском дров у каміні та музикою, ми чули, як б’ється на вітрі листя магнолій. Я почув це згодом, лежачи в ліжку в темній спальні нагорі, крізь відчинене вікно,— оте ледь чутне сухе поклацування,— і подумав собі: «Чи ми були сьогодні щасливі тому, що таки були щасливі, чи тому, що були щасливі колись, дуже давно? Чи не схоже наше сьогоднішнє щастя на місячне світло, що йде не від місяця, бо місяць холодний і не випромінює власного світла, а лише відбиває чуже й далеке?» Я повертав цю думку і так, і так, намагаючись зробити з неї невеличку доладну метафору, одначе метафори не виходило, бо тоді ти мав бути й холодним, неживим мандрівцем-місяцем, і також, колись давно, сонцем,— а як, у біса, можна бути і тим, і тим воднораз? Це не сумісне. Виходила недоладність. «А, к бісу ту метафору»,— подумав я, дослухаючись, як б’ється листя за вікном.
Потім подумав: «Гаразд, тепер я принаймні знаю, що Ірвін був у великій скруті».
Я таки відкопав у минулому бодай це, і завтра міг залишити Берден-Лендінг та світ минулого й повернутись у світ сьогодення.
А в цьому світі:
Малюк Даффі сидів у великому м’якому шкіряному кріслі, розлившись великими м’якими стегнами по сидінню, а великим м’яким черевом — по великих м’яких стегнах; у кутику його рота недбало стримів довгий мундштук із запаленою сигаретою (мундштук був недавнім надбанням, змавпованим в одного добродія, найвизначнішого члена політичної партії, якій віддано служив і Даффі), його велике м’яке обличчя переливалося через комір, а на пальці виблискував перстень з діамантом завбільшки з волоський горіх,— і вся ота неправдоподібна, але цілком реальна постать була Малюком Даффі, що, напевне, переглядав карикатури у підшивках «Гарперс уїклі»54 за дев’яності роки й брав їх за взірець того, як має виглядати, поводитись і одягатися шановний політик.
А в цьому світі:
— Боже милий! — сказав Малюк Даффі.— Хазяїн збирається
