Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Мій хлопець… найкращий на полі… його включать до збірної!.. А Люсі хоче, щоб я заборонив йому грати… моя дружина хоче, щоб він не грав, каже, це його занапащає… Занапащає!.. Якого біса!.. Він буде в збірній Америки! Ти бачив, як він грає, який він прудкий… прудкий. А таки прудкий, сучий син! Хіба не так?

— Так,— сказав я, і то була правда.

Він був прудкий, і він був сучий син. Принаймні як ще й не став справжнім сучим сином, то вже показав добрі здібності в цій сфері. І навряд чи варто винуватити Люсі за те, що вона намагалася відвернути хлопця від футболу: його ім’я на кожній спортивній сторінці газети — і фотографії — «Зірка першого курсу» — «Блискавка другого курсу» — вітання, оплески — великі гладкі руки, що без кінця плескають по плечах,— рука Малюка Даффі — «Еге ж, Хазяїне, який корінь, такий і паросток» — придорожні ресторанчики — тонконогі, тугогруді дівчатка — зойки «Ой Томе, ой Томе!» — пляшки й туристські будиночки — ревище людського моря і неодмінний жіночий зойк, що розлягається серед раптової тиші, як прокляття.

Та Люсі нічого не домоглася. Він же мав увійти до символічної Всеамериканської збірної. Такого півзахисника візьме будь-яка команда. Якщо пляшка та жінки не розладнають дочасно цей точний, як швейцарський годинник, чутливий, як спусковий гачок, бездоганний стовісімдесятифунтовий механізм, що його являв собою Том Старк, син Хазяїна, Блискавка другого курсу, Татова Втіха, який стояв того вечора посеред готельного номера, зі смужкою пластиру на носі й зухвалою посмішкою на гарному, чистому хлоп’ячому обличчі,— бо воно було й гарне, й чисте, й хлоп’яче,— і руки татових приятелів шарпали його й плескали по плечах, і Малюк Даффі поплескав його по плечу, а Сейді Берк, що сиділа трохи осторонь від усього того захвату, у своєму відособленому серпанку тютюнового диму та спиртних випарів, з недвозначним виразом на примітному рябуватому обличчі, промовила:

— Атож, Томе, хтось мені казав, що ти сьогодні грав у футбол.

Одначе її іронія не могла дійти до Тома, бо він стояв, оповитий власним променистим золотим серпанком — свідомістю того, що він Том Старк, який сьогодні грав у футбол.

Нарешті Хазяїн сказав:

— Ну, а тепер — спати, синку. Висипляйся як слід. Набирайся сили, щоб накидати їм і наступної суботи.— А тоді поклав руку Томові на плече й додав: — Ми всі пишаємося тобою, хлопче.

А я сказав собі подумки: «Якщо йому на очі знов навернуться сльози, мене занудить».

— Ну йди, синку, йди,— мовив Хазяїн.

— Еге,— недбало кинув Том Старк і вийшов з кімнати.

Отак воно було у світі сьогодення.

Та існувало й минуле. Існувало питання. Існувала здохла киця, похована в купі попелу.

Отож через деякий час я стояв перед великим вікном-«ліхтарем» і дивився надвір, де на бляшаному листі магнолій згасали останні відблиски денного світла і в дедалі густіших сутінках тьмяніло молочне шумовиння прибою. Позад мене була кімната, що мало чим відрізнялася від тієї довгої білої кімнати з вікнами на море, де, можливо, тепер, цієї самої хвилини, моя мати підносила кремововолосому Молодому Адміністраторові своє обличчя, що й досі було мов з біса дорогий подарунок, яким він не мав права не милуватись. А тут, у кімнаті позад мене, ледь освітленій недогарком свічки на полиці каміна, меблі стояли запнуті в білі савани, а дідівський годинник у кутку давно й невблаганно німував, як і сам дід. Та я знав: досить мені обернутися, як серед цих похоронних шат і позачасової тиші я побачу жінку, що стоїть навколішки перед холодним чорним отвором каміна й засуває під дрова соснові шишки та тріски. Перед тим вона сказала: «Ні, я сама. Розумієш, це мій дім, і я повинна сама розпалити в каміні, коли повертаюся. Щось ніби ритуал, розумієш. Я так хочу. Адам завжди дає мені це зробити. Коли ми приїздимо сюди разом».

Атож, ця жінка була Анна Стентон, а будинок належав колись губернаторові Стентону, чиє обличчя, мармурово-незворушне над прямокутною чорною бородою та чорним фраком, пильно дивилося із масивної золотої рами над каміном униз, туди, де немовби біля губернаторових ніг уклякла його дочка, чиркаючи сірником, щоб розпалити вогонь. А я пам’ятав цю кімнату ще з тих часів, коли губернатор був не мармуровою подобою в масивній золотій рамі, а ставним чоловіком і сам сидів біля каміна, поклавши ноги на килимок, з малою дівчинкою, зовсім ще дитиною, що вмостилася на подушечці біля його ніг і, прихилившись голівкою йому до коліна, дивилася у вогонь, тим часом як велика чоловіча рука пестливо перебирала її розпущені шовковисті коси. Та тепер я був тут тому, що Анна Стентон, уже давно не мала дівчинка, сказала мені: «Приїжджай до Лендінга, ми збираємося туди на суботній вечір та неділю — просто посидіти біля каміна, повечеряти якимись консервами й переночувати під рідною покрівлею. Це весь вільний час, який Адам може урвати. Та й таке не часто тепер трапляється». От я й приїхав, разом зі своїм питанням.

Я почув, як чиркнув сірник, і відвернувся від уже темного моря за вікном. Полум’я лизнуло живицю й застрибало по трісках, розкидаючи іскринки, схожі на бенгальські вогні, і теплі відблиски затанцювали на Анниному чолі, а потім, коли я підійшов і вона, не підводячись з килимка біля каміна, повернула до мене обличчя,— і на її щоці та шиї. Її очі заблищали, наче в дитини від приємної несподіванки, і вона раптом засміялася дзвінким горловим сміхом. Так сміються жінки, коли вони щасливі. І ніколи не сміються таким сміхом просто з чемності чи з якогось жарту. Жінка сміється так лише кілька разів у житті. Тільки тоді, коли щось зворушує її до самих глибин єства і щастя вихоплюється назовні так само природно, як подих, як перші нарциси, як гірський струмок. Коли жінка так сміється, її сміх завжди знаходить відгук і в тобі. І то байдуже, яке в неї при цьому обличчя. Ти чуєш той сміх і відчуваєш, що осягнув якусь чисту й прекрасну істину. Відчуваєш тому, що такий сміх — це одкровення. Це велика, не призначена нікому щирість. Це вкритий зарошеним цвітом пагін на могутньому стовбурі Всебуття, незалежно від того, хто ця жінка і де вона живе. Ось чому такий сміх не можна підробити. Коли б якась жінка навчилася підробляти його,