Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Отож Анна подивилася на мене блискучими очима й засміялась тим особливим сміхом, і відблиск вогню з каміна мерехтів на її щоці. Тоді і я засміявся, дивлячись униз на неї. Вона простягла до мене руку, щоб я допоміг їй, підвелася, легко й зграбно,— боже мій, терпіти не можу жінок, що встають наче розгвинчені,— і, випроставшись на повен зріст, ледь хитнулася, а я тримав її за руку. Вона стояла дуже близько до мене, усе ще сміючись,— і сміх її відлунював десь глибоко в мені,— а я тримав її за руку так само, як тримав давно, п’ятнадцять років тому, двадцять років тому, коли допомагав їй підвестися й ловив ту мить, коли вона хитнеться, щоб підтримати її за стан і відчути, як він пружно вигинається під моєю рукою. Так було тоді. Тож і тепер я, певне, подався до неї, і якусь мить на обличчі її ще був сміх, і вона трохи відкинула голову, як звичайно робить дівчина, коли знає, що ти її зараз обіймеш, і не має нічого проти цього.
Та раптом її сміх урвався. Так наче хтось спустив штору перед її обличчям. Я почував себе так, як ото буває, коли, йдучи темною вулицею, зазирнеш в освітлене вікно й побачиш, що люди в кімнаті розмовляють, співають, сміються, по їхніх обличчях хвилями перебігають мерехтливі відблиски полум’я з каміна, до тебе долинають звуки музики, і раптом чиясь рука — ти ніколи не дізнаєшся чия — рвучко спускає штору. А ти лишаєшся сам, зовні.
І я лишився сам, зовні.
Може, мені все-таки слід було зробити це — обійняти її за стан. Але я не обняв. Хоч вона й подивилася на мене і засміялась отим своїм сміхом. Але ж не до мене. Просто почувала себе щасливою, бо знов опинилась у кімнаті, де ще збереглося минуле,— часткою якого колись був і я, але тепер уже не був,— і стояла навколішки на килимку перед каміном, і щойно розпалений вогонь зігрівав їй обличчя, мов тепла долоня.
Її сміх призначався не мені. Отож я пустив її руку, відступив назад і запитав:
— У судді Ірвіна було колись сутужно з грішми? Дуже сутужно?
Запитав несподівано й різко, бо коли твоє запитання несподіване й різке, наче грім з ясного неба, ти можеш сподіватися дістати на нього відповідь, якої не дістанеш в інший спосіб. Якщо людина, котру ти питаєш, забула, в чому річ, таке несподіване, різке запитання може вирвати відповідь з трясовини її пам’яті, а якщо не забула, але не хоче казати, таке запитання захопить її зненацька, і вона відповість, не встигши й подумати.
Одначе нічого в мене не вийшло. Чи то Анна не знала, чи то її годі було захопити зненацька. Я й сам мав би здогадатися, що таку людину, як вона,— людину, сповнену глибокої внутрішньої впевненості в собі, бо вона зроблена з цілого шматка, а не стулена з клаптиків, обрізків та старих коліщаток, сяк-так скріплених іржавим колючим дротом, уривками мотузки й слиною, як більшість із нас,— отож я мав би здогадатися, що таку людину не захопиш зненацька й не змусиш відповісти на запитання, якщо вона не хоче відповідати. Навіть коли Анна знала відповідь. Та, може, вона й не знала.
Так чи так, а моє запитання трохи здивувало її.
— Що? — перепитала вона.
Я повторив.
Вона відвернулася, пішла до канапи, сіла й запалила сигарету, а тоді спокійно подивилася на мене.
— Навіщо тобі це знати? — спитала вона.
Дивлячись їй просто в очі, я відказав:
— Це потрібно не мені. Один мій приятель хоче знати. Мій найкращий приятель. Він кожного першого числа платить мені гроші.
— Ой Джеку!..— вигукнула вона і, викинувши щойно запалену сигарету в камін, підвелася з канапи.— Ну чому тобі треба все зіпсувати! Ми наче повернулися в минуле. А ти все псуєш. Ми…
— Ми? — спитав я.
— …мали тоді щось спільне, а ти хочеш усе зіпсувати, допомогти йому зіпсувати… отому суб’єктові… Він…
— Ми? — перепитав я.
— …замишляє щось лихе…
— Ми! — сказав я.— Коли ми справді мали щось у тому нашому пречудовому минулому, то чого ж ти не захотіла вийти за мене заміж?
— Та не про це ж мова. Я хочу сказати…
— Ти хочеш сказати, як нам було чудово й пречудово в минулому, а я хочу спитати: коли нам було так з біса чудово й пречудово тоді, то чому, в біса, нам зовсім не чудово й не пречудово тепер — адже тоді нічого такого нечудового й непречудового між нами не було? Дай мені відповідь на це запитання.
— Замовкни,— сказала вона.— Замовкни, Джеку!
— Ні, дай мені відповідь. Не скажеш же ти, що нам і тепер чудово й пречудово. А теперішнє бере початок у минулому, і тобі вже скоро тридцять п’ять, і для тебе хтозна-яка радість вибратися сюди на вечір, щоб посидіти серед усіх оцих старих меблів у запорошених чохлах, у будинку, де відключено електрику, а Адам… він теж живе, як у пеклі,— цілими днями ріже людей, поки на ногах тримається, і всередині весь затягнутий вузлами, а…
— Не приплутуй до цього Адама, не приплутуй…— сказала Анна і виставила руки долонями вперед, ніби хотіла відштовхнути мене, дарма що я стояв за кілька кроків од неї.— Він принаймні щось робить… бодай щось…
— …а Ірвін грається там зі своїми цяцьками, а моя мати з тим Теодором, а я…
— Атож, ти,— мовила вона.— Ти.
— Гаразд,— сказав я.— Я.
— Ти, ти. З отим суб’єктом.
— З отим суб’єктом, з отим суб’єктом! — передражнив я.— Так усі його тут називають, і отой Петтон, і інші людці, яких турнули від корита. А він же таки щось робить. Не менше за Адама. Більше. Він збирається спорудити медичний центр, що обслуговуватиме весь штат. Він…
— Я знаю,— мовила вона стомлено, вже не дивлячись на мене, і знову сіла на канапу, вкриту чохлом.
— Знаєш, а проте ставишся до нього зверхньо, як і всі інші. Ти така сама, як
