Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Слухай,— сказав я,— це ж дуже просте запитання. Тільки одне запитання.

— Я зрікся того життя,— відказав він і зробив такий жест, наче відштовхнув щось від себе.

— Тільки одне запитання,— не вгавав я.

Він дивився на мене й мовчав.

— Слухай,— сказав я,— Ірвін коли-небудь зазнавав великих збитків? Було в нього скрутно з грішми? Дуже скрутно?

Старий дивився на мене ніби здалеку, через відстань з-за миски із супом на підлозі, з-за шоколадки в руці, крізь час. Тоді запитав:

— Навіщо… навіщо тобі знати?

— Як по правді,— вихопилось у мене мимохіть,— то це потрібно не мені. А одному чоловікові, і той чоловік першого числа кожного місяця платить мені гроші. Я кажу про губернатора Старка.

— Мерзота,— мовив він, дивлячись через усе, що було між нами.— Мерзота.

— Ірвін опинявся в скруті? — наполягав я.

— Мерзота,— рішуче повторив він.

— Слухай,— сказав я,— коли всі оці твої мерзоти стосуються губернатора Старка, то і я не вважаю, що він робить усе на славу божу, але чи ти хоч колись замислювався над тим, до якого неподобства довели наш штат твої бісові добропорядні друзі на зразок Стентона й Ірвіна, з їхніми циліндрами, ходінням до церкви та цитатами з Горація? Хазяїн принаймні щось робить, а вони… вони не відривали гузен від стільців… вони…

— Усе мерзота! — вигукнув старий і знавісніло махнув перед себе правою рукою, в якій стискав, чи, власне, чавив розм’яклу шоколадку. Трохи шоколаду впало на підлогу. Пестунчик підібрав його.

— Коли ти хочеш сказати,— мовив я,— що політика, включаючи й ту, яку вели твої тодішні друзі, мало схожа на великодній тиждень у жіночому монастирі, то ти маєш рацію. Але цього разу я пропоную тобі метафізичну нічию. Політика — це дія, а будь-яка дія — лише гандж у досконалій бездіяльності, що є спокоєм, так само як усяке буття — лише гандж у досконалості небуття. А воно є бог. Бо якщо бог — це досконалість, а єдина досконалість — це небуття, то бог і є небуття. Отже, бог — ніщо. А ніщо не може правити за основу для критики речі в її речовинності. То як же ти можеш щось казати? То де вихід із цього?

— Дурниця, дурниця,— мовив він.— Дурниця і мерзота!

— Мабуть, твоя правда,— сказав я.— Це таки дурниця. Одначе не дурніша, ніж усі отакі балачки. Самі слова.

— Ти говориш мерзоту.

— Ні, тільки слова,— заперечив я,— а слова усі подібні.

— З богом не жартують! — прорік він, і я побачив, що голова його труситься.

Я швидко підступив до нього і став лице в лице.

— Ірвін опинявся в скруті? — запитав наполегливо.

Він начебто хотів щось сказати, навіть губи розтулив.

Та потім вони зімкнулися.

— Так чи ні? — наполягав я.

— Я більш ніколи не діткнуся до світу мерзоти,— промовив він, твердо дивлячись на мене знизу вгору своїми вицвілими очима,— щоб сморід його не лишився на руці моїй.

Мені захотілося схопити його і так труснути, щоб аж зуби клацнули. Витрусити з нього відповідь. Але хапати й трусити старих людей не гоже. А я від самого початку взявся до діла не так. Треба було підвести його до цього поступово, вдатися до хитрощів. Треба було якось підлеститися до нього. Та щоразу як ми бачились, мене охоплювало таке роздратування й нетерпіння, що я тільки й думав, як би скоріше піти геть. А потім, залишивши його, почував себе ще гірше, аж поки зусиллям волі відганяв думки про нього. Одне слово, я дав маху.

Оце було і все. Виходячи з кімнати, я озирнувся й побачив, що Пестунчик уже вм’яв шматок шоколаду, впущений старим, і тепер замислено водив рукою по підлозі, сподіваючись знайти ще якісь крихти. А старий повільно й важко знов нахилявся до нього.

Спускаючись сходами, я подумав, що навіть коли б я й спробував улещати старого, то, мабуть, однаково нічого б не дізнався. Річ була не в тому, що я не так повів розмову. І не в тому, що необачно згадав про губернатора Старка. А в тому, що я спитав його про світ минулого, з якого він пішов без вороття. І той світ, і світ узагалі — це мерзота, сказав він, і він не хоче дотикатися до нього. Він не хотів говорити про минуле, і я не міг його примусити.

Та одну річ я з’ясував. Я упевнився, що він колись щось знав. Виходить, таки було що знати. Ну що ж, дізнаюсь і я. Рано чи пізно. І я залишив Ученого Прокурора та світ минулого й повернувся у світ сьогодення.

А в цьому світі:

Довгасте поле, помережане білими геометрично правильними лініями на дерні, купоросно-зеленому в світлі яскравих прожекторів, що світять з високого парапету навколо бетонних трибун. Над полем клубочиться набрякла тремтлива світляна хмара, клоччаста й розріджена но краях, що тануть у гарячій темряві, але тридцять тисяч пар очей на внутрішніх схилах трибун дивляться не вгору, не в темряву, а спрямовані вниз, у залиту світлом западину, де постаті в червоних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах стинаються з постатями в блакитних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах, розсипаються в різні боки, падають на яскравий купоросно-зелений дерен, мов розкидані ляльки, і крижаний свисток розтинає загусле повітря, наче ятаган диванну подушку.

А в цьому світі:

Грім оркестру, ревище людського моря, крики як у муках, раптова тиша, а потім — жіночий зойк, дзвінкий і сріблястий, що розлягається серед тиші, наче поклик загиблої душі,— і знову ревище, таке, що аж ніби стрясається гаряче повітря. Бо із сплутаного, збитого лиснючого клубка на зеленому дерні вихопилася назовні червона частка, вилетіла по дотичній і покотилася зеленим полем, помчала чимдуж — і все-таки повільно в цю мить, коли час перестав існувати, в мить страшної відповідальності перед тим ревищем.

А в цьому світі:

Чоловік, що молотить мене по спині й кричить,— чоловік з м’ясистим обличчям і звислим на чоло шорстким темним чубом кричить:

— Це ж мій хлопець! Мій Том… Том… Том! Це він — і він виграв, їм уже не вистачить часу відігратися! Він виграв. Перша гра за університет — і виграв. Том, мій хлопець!

І чоловік молотить мене по спині, обхоплює дужими руками, притискає до себе, мов брата, мов кохану, мов рідного сина, а на очі йому