У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Мрійлива подорожнице, ти хочеш,
Чоло схиливши до мого плеча,
Віддатись мріям? —
а потім обхопив обіруч її голову і показав їй шир затоплених німих піль, які у вечоровій тиші тяглися ген-ген аж до обрію, замкненого двома рівнобіжними лініями синіх, аж сизих пагорбів.
Через два дні, славної середи, я сидів у тому самому потязі (я виїхав ним сьогодні з Бальбека на обід до Ла-Распельєр) і все думав, як би не прогавити Коттара в Ґренкур-Сен-Васті, де, як повідомила, знову подзвонивши мені, пані Вердюрен, нам треба було зустрітися. Він мав зайти до мого потяга, а потім показати, де стоять карети, послані з Ла-Распельєр на станцію. Ось чому, знаючи, що потяг стоїть у Ґренкурі, наступній станції після Донсьєра, рівно одну хвилину, я загодя став біля вікна — так я боявся, що проочу Коттара або він проочить мене. Даремні хвилювання! Я не усвідомлював, що кланчик зробив усіх «вірних» на один копил, і тому їх, та ще й вичепурених на проханий обід, зразу можна було розпізнати в юрбі на платформі — впевнені, рафіновані й розкуті, вони нипали, наче по порожньому просторі, де ніщо не затримує уваги, по зімкнутих лавах звичайних пасажирів, щоб не прогавити якогось «завсідника», підсілого у потяг на поблизькій станції, самі ясні, як сонечко, у передчутті, що на зустрічі зайде світська розмова. Печать обранців, накладена спільними обідами на членів гуртка, помітна була не лише, коли вони, маючи чисельну перевагу, громадилися серед стада інших пасажирів, — Брішо їх узивав ресив’ом[14], — утворюючи на його тлі яскраву пляму, пасажирів, на чиїх бляклих обличчях годі було прочитати щось із того, що цікавило Вердюренів, ані надію бодай колись пообідати в Ла-Распельєр. Зрештою ці пересічні пасажири виявили б куди меншу цікавість, ніж я, якби при них називали імена «вірних», попри те що декотрі з них зажили слави; що ж до мене, то я дивувався, що «вірні» досі ходять на прохані обіди, коли багато хто з них робив це, — як я довідався з переказів, — ще перед моїм народженням — у такі відлеглі й такі вже казкові часи, що я був схильний переоцінювати їхню давність. Контраст між тривалістю не тільки способу їхнього життя, а й розквіту їхньої снаги, — з одного боку, і зникненням то того, то того мого друга — з другого, пробуджував у мені таке саме почуття, яке опадає нас, коли наприкінці газети ми знаходимо те, чого найменше чекали, — скажімо, вість про чиюсь дочасну смерть, яка нам здається наглою, бо ми так нічого й не дізналися про її причину. Це почуття підказує нам, що смерть не досягає рівночасно всіх людей, що якась її хвиля, вихопившись уперед під час трагічного прибою, забирає життя, розташоване на тому самому рівні, що й інші, які ще довго милуватимуть нові хвилі. Далі ми, зрештою, побачимо, що розмаїтість смертей у їхньому невидимому танку довкола нас і породжує ту разючу несподіванку, якою є для нас газетні некрологи. А ще я згодом з’ясував, що щирий талант, який, проте, любісінько вживається з дивоглядною тривіальністю розмовної мови, виявляється і дістає визнання лише з плином часу, з’ясовував і те, що особи сірі посідають високі становища, які пов’язувалися в нашому дитячому уявленні з образами старців, причому ми не думаємо про те, що мине скількись там років — і їхні учні й собі стануть ними, виб’ються в метри й викликатимуть в інших шану й страх, які самі колись відчували. Імена «вірних» не були відомі ресив’у — ресив вирізняв за зовнішнім виглядом. Навіть коли випадок, цей верховода над тими і тими, згромаджував певного дня їх усіх в одному вагоні й «вірним» залишалося тільки прихопити на наступній станції якогось самотнього супутника, цей вагон, який зразу можна було впізнати по ліктю скульптора Скі і який був оздоблений числом «Тан», розмаяним, мов прапор, у Коттарових руках, уже здалеку тішив око, мов якась пишна колісниця, і вабив на відповідній станції запізнілого кумпана. Єдиний, хто не міг розгледіти цих знаків обіцяної землі, був майже зовсім сліпий Брішо. Але тоді якийсь інший «вірний» сам захочувався виглядати сліпого: тільки-но в полі зору з’являвся його солом’яний брилик, зелена парасолька та сині окуляри, його лагідно й хапливо спроваджувано до вагона для обранців. Тож-бо не бувало випадку, щоб хтось із «вірних», якщо тільки не впадало в очі, що він набуцався, або просто не було так, що він не приїздив потягом, розминувся з іншими в дорозі. Іноді траплялося навпаки: «вірний» мусив їхати далеченько в пообідню годину, а отже, частину шляху він відбував сам, поки до нього не приєднувалася вся «громадка»; але й на самоті, залишаючись єдиним представником своєї породи, він брав на себе очі. Прийдешність, до якої він поривався, горіла на ньому печаттю, якої не міг не помітити, сидячи навпроти, пасажир, і пасажир казав собі: «Це має бути якесь цабе»; довкола м’якого капелюха Коттара або Скі він розрізняв якийсь невиразний ореол і не надто дивувався, коли на наступній станції (якщо то була кінцева зупинка), елегантна юрба вітала «вірного» біля приступок і підводила його до повозу, припрохувана уклінно довільським залізничним урядовцем, або (на зупинці проміжній) вдиралася до вагона. Саме так і вчинила — і то з неймовірною навальністю, бо дехто припізнився, а потяг уже бухав парою, — рать, яку Коттар вів бігом до того вагона, звідки я подавав йому знаки. Брішо, який був серед «вірних», за останні роки ще повірнішав, тоді як запал інших ці роки помітно остудили. Зір у Брішо дедалі згасав, і тепер він навіть у Парижі обмежував свою вечірню працю. Зрештою, він не симпатизував новій Сорбонні, де засади німецької наукової точности починали торувати над гуманізмом. Він задовольнявся веденням свого курсу та участю в екзаменаційних комісіях; ось чому він куди більше часу міг присвячувати світському життю, себто вечорам у Вердюренів або вечорам, на які, тремтячи з хвилювання, вряди-годи хтось із «вірних» кликав
