У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
* * *
Ми з Альбертиною дожидали потяга на станційці приміської залізниці — станційка називалася Бальбек. Приїхали ми сюди на готельному омнібусі — через негоду. Неподалік від нас стояв Ниссім Бернар: він мав підсинене око. Віднедавна він зраджував юного левита з «Аталії» з парубчаком, який працював неподалік від готелю в людному шинку «Під вишнями». Цей червонопикий хлопак із грубими рисами мав на в’язах не голову, а якийсь баклажан. Достоту такий самий баклажан правив за голову його братові-близнюку. Для безстороннього обсерватора цілковитої схожости двійнят найцікавіше було те, що природа, раптом пошившись у промисловці, взялася постачати однаковісінькі вироби. На лихо, кут зору в пана Ниссіма Бернара був інший, а схожість двійнят була тільки зовнішня. Баклажан № 2 пнувся з усієї шкури, ощасливлюючи виключно дам, баклажан № 1 був не проти догоджати інакше зорієнтованим чоловікам. Отож за кожним разом, коли зворушений спогадами про щасливі хвилини, проведені з баклажаном № 1, старий низькоокий жид (зрештою, щоб переплутати баклажани, навіть не конче треба бути низькооким) з’являвся в шинку «Під вишнями», він, сам про це не здогадуючись, починав грати ролю Амфітріона і звертався до другого близнюка. «Хоч, зустрінемось увечері?» — пропонував він. І замість відповіді негайно діставав замашного «намордасника». Іноді він діставав кілька таких личманів під час однієї трапези — за кожне зазіхання поновити з другим перемови, розпочаті з першим. Зрештою, за асоціацією ідей, баклажани, навіть їстівні, збридилися йому так, що кожного разу, як мандрівник, сидячи за сусіднім столиком у Ґранд-отелі, замовляв баклажани, він шепотів йому: «Пробачте, пане, що я втручаюся, хоча незнайомий з вами. Але я чув, ніби ви замовляли баклажани. Сьогодні баклажани гнилі. Кажу вам це в ваших інтересах, особисто мені байдуже, я ніколи їх не їм». Турист палко дякував своєму гуманному й доброзичливому сусіді, знов нагукував кельнера і вдавав, ніби передумав: «Баклажанів не треба, в жодному разі». Еме, знаючи, що й до чого, підсміхався про себе і думав: «Ну й крутій цей Бернар, знову підбив клієнта скасувати замовлення». Пан Бернар, очікуючи свій припізнілий потяг, волів не вітатися з Альбертиною — через своє підбите око. Нам устрявати в розмову з ним хотілося ще менше. Проте навряд чи ми цього уникнули б, якби не підлетів до нас розімчаний скаженим гоном велосипедист, у якому, коли він, сапаючи, зіскочив зі своєї машини, ми впізнали ліфтера. Небавом по тому, як ми з Альбертиною покинули готель, мені зателефонувала пані Вердюрен і запросила по-завтрьому на обід; навіщо — ми ще побачимо. Переказавши мені до цяти телефонну розмову, ліфтер рушив назад; як усі демократичні «службовці», він тримався з буржуа незалежно, а за їхніми плечима поновлював авторитет начальства — тим-то, натякаючи на те, що швейцар і той, хто розпоряджався каретами, будуть ним незадоволені, якщо він запізниться, він додав: «Лечу, а то буде мені від зверхників!»
Альбертинині приятельки на якийсь час пороз’їжджалися. Мені хотілося її розважити. Хай би навіть вона була щаслива, збавляючи час у Бальбеку тільки зі мною, я знав, що таке щастя ніколи не буває повне і що Альбертина, бувши ще в тому віці (деякі люди не виростають з нього ніколи), коли людина ще не відкрила, що його нестача залежить від того, хто зазнає щастя, а не від того, хто його дарує, не збагне, в чому тут суть, і звинуватить у своєму розчаруванні мене. Я волів, щоб вона все приписувала околичностям — хоча підтасовував їх я сам — так, щоб ці околичності заважали нам залишатися удвох і водночас не дозволяли їй посидіти в казино чи пройтися по узмор’ю без мене. Ось чому я попрохав її того дня поїхати разом зі мною до Донсьєра, куди мені хотілося махнути ради побачення з Сен-Лу. З тією самою метою — чимось затруднити її, — я радив їй взятися до малярства, якого вона навчалася колись. Працюючи, вона б не застановлялася над тим, щаслива вона чи ні. Я охоче возив би вряди-годи її з собою обідати до Вердюренів чи Камбремерів (і ті, і ті, зрозуміло, радо зустріли б особу, відрекомендовану мною), але спершу мені треба було переконатися, що в Ла-Рас-пельєр ще немає баронеси Пютбюс. Це я міг справдити лише на місці, а що я вже знав, що Альбертина позавтрьому мала їхати зі своєю тіткою до бальбецької околиці, то скористався з цього і вислав депешу до пані Вердюрен, запитуючи, чи не може вона прийняти мене в середу. Якби баронеса Пютбюс була вже там, я якось би примудрився побачитися з покоївкою, випитати в неї, чи не збирається вона, чого доброго, до Бальбека, а як збирається, то коли саме, — випитати на те, щоб того дня повезти Альбертину світ за очі. Потяг, чахкаючи приміським рукавом, заломлював чортові ковбасу, чого не було, коли я їхав на ньому з бабусею, і минав Донсьєр-ле-Ґупіль, велику станцію, звідки вирушали далекобіжні потяги і, зокрема, експрес, яким я приїздив з Парижа для зустрічі з Сен-Лу і яким повертався назад. Через негоду ми з Альбертиною добралися до станції Бальбек-пляж омнібусом Ґранд-отеля.
Потяг ще не прибув, але видко було повільний і ледачий димовий султан, який він залишив позаду і який тепер, ставши звичайнісінькою хмаркою, спроквола здіймався над зеленими кручами Крікто. Нарешті маленький потяг, слідом за шапкою цього диму, який спершу обігнав потяг, а потім став шторцем, поволі підкотив до станції. Пасажири розступилися, але ніхто з них не метушився: всі знали, що мають до діла з добродушним, майже людиноподібним ходільником або з кимось подібним до велосипедиста-початківця; слухаючись гасел запобігливого начальника станції і перебуваючи під надійною опікою машиніста, він зроду нікого не зіб’є і залюбки спиниться там, де заманеться пасажирам.
Телефонаж Вердюренів пояснювався моєю депешею, виявляється, дуже вчасною, бо в
