Свіжі відгуки
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
30 вересня 2024 14:44
Гарна книга
Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Читаємо онлайн У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Вердюренів. Щоправда, двома наворотами кохання мало не спромоглося на те, чого не зуміла зробити наука, себто відірвати Брішо від кланчика. Але пані Вердюрен, яка завжди «малася на бачності» і, зрештою, вже почала за звичкою, набутою для добра салону, зазнавати платонічної втіхи від таких драм і розправ, остаточно посварила його з небезпечною особою, вмівши, як вона казала, «всюди дати лад» і «випалити рану розпеченим залізом». З однією небезпечною особою справа пройшла рівнесенько-гла-десенько, бо то була всього лишень праля Брішо, і пані Вердюрен, мавши э всякій порі вступ на шостий поверх до професора, який червонів з гордощів, що вона рачила залазити на його піддашшя, просто викинула цю нікчемницю за двері. «Як же це так? — гукнула, звертаючись до Брішо, Принципалка. — Така жінка, як я, вшановує вас своїми візитами, а ви приймаєте в себе якусь тварюку?» Брішо не забував про послугу, яку зробила йому пані Вердюрен, не даючи йому на схилі віку втонути в болоті; він дедалі прихилявся до неї, тоді як навсупір припливу його симпатії, а може, внаслідок цього припливу, Принципалці почав настирюватися цей «вірний» своєю безкраєю потульністю і слухнянством, якого вона була загодя певна. Але Брішо дружба з Вердюренами додавала блиску, вирізняючи його серед колег сор-бонців. їх засліплювали його розповіді про обіди, куди жодного з них зроду не запросять, журнальна стаття про нього і його портрет у Салоні пера відомого письменника чи пензля відомого маляра, чий талант цінували інші факультетники без жодної надії, одначе, привернути до себе їхню увагу, — і, нарешті, елегантність цього світського філософа, елегантність, яку спершу вважали за недбальство, поки їхній колега ласкаво не розтлумачив їм, що циліндер при візиті рекомендується ставити на підлогу і що коли збираєшся на якийсь обід за містом, то хоч би які туди з’їжджалися фертики, надівати слід не циліндер, а м’який капелюх, який дуже личить до смокінга. В першу секунду, коли «громадка» пакувалася до вагона, я не міг навіть словом перекинутися з Коттаром, засапаним не так від того, що він біг, аби не пропустити потяга, як від захвату, що прибіг саме вчасно. То була не просто радість, що йому з чимось поталанило, його розпирало від сміху, ніби після веселого фарсу. «Оце-то пофортунило, оце-то попайдило! — сказав він, відсапавшись. — Ще трошки... Достолиха! Це називається — саме враз!» — додав він, підморгуючи, але не на те, аби дістати схвалення, що він поправно висловився, — бо певність лилася тепер з нього через вінця, — а тому, що був геть удоволений собою. Нарешті він міг познайомити мене з рештою кланчика. Мене прикро вразило, як я побачив, що майже всі вони — у смокінгах, як називають цей стрій парижани. Я забув, що Вердюрени вже поривалися зблизитися з вищим світом, — це поривання опізнила Дрейфусова справа, зате пришвидшила «нова» музика, хоч вони, зрештою, від своїх намірів відхрещувалися й відхрещувалися б доти, доки не здобулися б на успіх, — так отаман лише тоді називає свою мету, коли її вже осягне, і чинить він так, аби в разі його провалу не казали, що його розгромлено. А втім, вищий світ теж ладен був піти назустріч Вердюренам. Вважалося, що світовці їх не відвідують, але їх це зовсім не обходить. Салон Вердюренів називали храмом музики. Це тут — мовилося — знайшов натхнення і заохо-ту Вентейль. Вентейлева соната й далі зоставалася геть незбагненна і майже нікому не відома, але про нього самого відгукувалися як про найбільшого компоніста доби, його ім’я витало в ореолі слави. Деякі паничі з Сен-Жерменського передмістя вирішили, що освітою вони не повинні поступатися перед буржуа; троє з них навчалися музики, і саме вони називали Вентей-леву сонату перлиною світотвору. Повернувшись додому, кожен з них розповідав про неї своїй інтелігентній матері, яка прилучала його до культури. Матері цікаво стежили за тим, як навчаються їхні сини, і на концертах не без пошани розглядали пані Вер-дюрен, яка сиділа в першій ложі, встромивши очі в партитуру. Досі цю потаємну світськість Вердюренів засвідчили тільки два факти. Пані Вердюрен мовила про принцесу де Капрарола: « О, ця жінка чарівна, розумна! Кого я не зношу — то це дурнів, зануд, від них я звірію». Людину тямовитішу це могло б навести на здогад, що принцеса де Капрарола, великосвітська дама, візитувала пані Вердюрен. Принцеса навіть назвала її ім’я у пані Сванн, до якої приїздила після чоловікової смерти висловити співчуття, — вона спитала, чи знає Одетта Вердюренів. «Як ви сказали? — перепитала пані Сванн, і очі її посмутніли. «Вердюрен». — «А, ось ви про кого! — вигукнула Одетта зі скрухою. — Я їх не знаю, точніше, знаю, не бувши з ними знайома, колись я з ними зустрічалася у своїх приятелів, це було давно, вони люди приємні». Коли принцеса Капрарола поїхала, Одетта пошкодувала, що не сказала щирої правди. Але незумисна лжа була не наслідком рахуби, а плодом її острахів та прагнень. Одетта заперечувала не те, що доречніше було б заперечувати, а те, що їй хотілося, аби його не було, хоча б співрозмовник за годину й дізнався, що воно таки було. Незабаром до неї вернулася колишня певність, і, передбачаючи можливі запитання, Одетта, щоб не подумали, ніби вона їх боїться, почала говорити: «Пані Вердюрен, ну як же, щоб я та її не знала!» — з підкресленою сумирністю, ніби велика пані, що розповідає про те, як вона сіла до трамваю. «Нині тільки й мови що про Вердюренів», — мовила маркіза де Сувре. «Авжеж, гадаю, про них справді багато говорять. Час від часу в товаристві з’являються такі нові люди», — з усмішкою великопанської погорди підхоплювала Одетта, забуваючи, що й вона сама одна з найновіших. «Принцеса де Капрарола у них обідала», — вела далі маркіза де Сувре. «А, — відповідала Одетга, усміхаючись ще глумливіше, — мене це не дивує! Починається з принцеси де Капрароли, а потім з’являється ще хтось, наприклад, графиня Моле». Одетта говорила це з таким виглядом, ніби глибоко зневажала цих двох значних дам, призвичаєних «сушити тиньк» у свіжовідкритих салонах. Чути було з її тону, що вже кого-кого, а її, Одетту, чи маркізу Сувре до таких зелених затишків не затягнути й на ланцюгу.
Окрім визнання пані Вердюрен, що вона дуже цінує розум принцеси де Капрароли, ще одною ознакою того, як справно Вердюрени малювали собі свою будучність, було їхнє палке прагнення (звісно, потаємне),
Відгуки про книгу У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст (0)
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: