У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
До тебе тільки я душею завше рвуся, — отож, головиха гуртка, бажаючи, щоб у неї була «вірна» навіть за гробом, домовилася з нею, що та, хто переживе другу, звелить поховати себе обік неї. Спілкуючися з чужими, а до «чужих» треба віднести й того, кому ми найбільше брешемо, бо зневага цієї істоти нам боліла б найгостріше: нас самих, — княгиня Щербатова намагалася довести, що три єдині її дружби, з великою княгинею, з Вердюренами, з баронесою Пютбюс, і справді єдині — не тому, що незалежно від її волі катаклізми не торкнулися їх серед великої руїни, а в силу вільного вибору, який змусив її віддати перевагу їм над усіма іншими, і що тільки цими трьома знайомствами вона й обмежилась, спонукувана особливою любов’ю до усамітнення й простоти. «Я не бачуся більше ні з ким», — приказувала вона, підкреслюючи свою непохитність і натякаючи, що вона радше дотримується певного правила, ніж підлягає сумній конечності. «Я буваю лише в трьох домах», — додавала вона, — так драматург, остерігаючись, що його п’єса не витримає чотирьох вистав, заявляє, що вона йтиме тільки тричі. Вірили Вер-дюрени цьому вимислу чи не вірили, — принаймні подружжя сприяло тому, що він укорінився в головах тих, хто належав до їхнього кланчика. Вони свято вірили в те, що княгиня попри величезний вибір поклала собі водитися лише з Вердюренами, а також у те, що Вердюрени, до чийого салону марно добивалося велике панство, згодилися зробити виняток лише для княгині.
«Вірні» вважали, що княгиня набагато переросла своє оточення, що вона там нудиться, що серед безлічі людей, з якими могла б спілкуватися, вона уподобала собі лише Вердюренів, а Вердюрени, глухі до запобігання шляхти, що набивалася до них у гості, звичайно, зголосилися зробити виняток лише для вельможної дами, розумнішої за інших, — для княгині Щербатової.
Княгиня була тяжко багата; на всі прем’єри вона брала велику ложу бенуара, куди, з благословення пані Вердюрен, запрошувала «вірних» і ніколи не кликала жодного стороннього. Всі показували одне одному на цю загадкову бліду даму, яка зістарілася, не посивівши, а радше зрудявівши, як деякі бабкуваті, але морозостійкі плоди, завислі на живоплоті. Багатство аж ніяк не заважало їй триматися напрочуд скромно; незмінно з’являючись у супроводі академіка Брішо, ученого світила Котгара, першого піаніста доби, а згодом і пана де Шарлюса, вона, проте, зумисне обирала ложу найтемнішу, сиділа все позаду, геть не помічала глядачів, розмовляла тільки у своєму тісному гурті, який перед кінцем вистави покидав ложу і йшов слідком за своєю дивною державицею, не позбавленою вроди, вроди несміливої, чарівливої і змарнілої. Так, княгиня Щербатова не дивилася на залу, залишалася в тіні, але лиш на те, щоб спробувати забути, що існує живий світ, до якого її поривало, але який годі було їй пізнати; «кумпанія» в ложі бенуара була для неї тим самим, чим для деяких звірят є мертвий безрух навколишнього світу, сповненого грізної небезпеки. А проте потяг до новинечі та до всяких цікавих речей, невідступний у світовців, довів їх до того, що таємничій незнайомці вони почали приділяти, може, навіть більше уваги, ніж славутам, які сиділи в передніх ложах і яких вони візитували. Вони уявляли, що вона не така, як їхні знайомі дами, що це тісне гроно видатних людей згуртоване навколо неї її незвичайним розумом і доброзичливою мудрістю. Коли з нею про когось забалакували або коли з нею когось знайомили, княгиня ледве озивалася, щоб підтримувати свою славу жінки байдужої до вищого світу. А проте з допомогою Коттара чи пані Вердюрен декому пощастило з нею зблизитися, і вона кожному новому знайомству раділа такою великою радістю, що забувала казочку про самохітність свого відлюдництва і розпускала хвоста перед прибульцем. Якщо він був якийсь нікчема, то всі дивом дивувалися: «Отакої! — казали вони. — Княгиня, яка й близько до себе не підпускає, робить виняток для такого сіряка!» Але такі підбадьорливі знайомства траплялися рідко, загалом княгиня й далі жила інтересами кланчика «вірних».
Коттар мовив куди частіше: «Я побачу Ікса в середу у Вердю-ренів», ніж: «Я побачу Ікса у вівторок в Академії». Середа була для нього справою такою самою важливою і такою самою неминучою. Зрештою Коттар був із тих людей, знайомства з якими не дуже домагаються, через що вони вважають за такий самий неодмінний обов’язок відгукнутися на те чи інше запрошення, як би то був якийсь наказ, якась оповістка до військової установи чи до суду. Якщо він «лудив луду» Вердюренам і не приходив до них у середу, це означало, що його викликали до хворого з поважної причини, причому поважність залежала не так від небезпеки захворювання, як від громадського рангу заслаблого. Бо Коттар, хоч людина й добра, зрікався втіхи середи не через те, що, бачте, робітника спаралізувало, а через те, що міністр застудився. Але в такому разі він казав дружині: «Гарненько перепроси за мене пані Вердюрен. Попередь її, що я прийду пізніше. Його ексцеленція з успіхом міг би обрати собі інший день, аби схопити нежить». Однієї середи, коли їхня стара куховарка перетяла собі жилу на руці, Коттар, уже вбраний у смокінг, щоб їхати до Вердюренів, знизав плечима у відповідь на несміливе прохання дружини перев’язати рану. «Але ж я не можу, Леонтино!
— зойкнув він. — Ти ж бачиш, я в білій камізельці». Щоб не дратувати чоловіка, пані Коттар мерщій послала до клініки по старшого лікаря. Той, поспішаючи, взяв фіакр і підкотив до Коттаро-вого під’їзду саме тоді, як панство виїжджало до Вердюренів, і довелося цілі п’ять хвилин смикати віжками, щоб коні роз’їхалися. Пані Коттар було ніяково, що старший лікар
