У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

середу (а на післязавтра припадала середа) у пані Вердюрен, у Ла-Распельєр, і в Парижі бували великі обіди, про що я й гадки не мав. Власне, «обідів» пані Вердюрен не давала — у неї були «середи». Середи були витворами мистецтва. Пані Вердюрен знала, що на всьому світі нема нічого подібного, а проте якось різничкувала їх. «Остання середа не йде ні в яке порівняння з попередньою, — казала вона. — Але наступна, гадається мені, буде найудалішою з усіх, які я влаштовувала будь-коли». Іноді вона казала відверто: «Ця середа була найгірша з усіх. Зате до наступної я готую вам великий сюрприз». Наприкінці паризького сезону, перед літникуванням, принципалка оголосила про закриття серед. То була для неї оказія заохотити «вірних». «Залишається всього три середи, залишається дві середи, — приказувала вона таким тоном, ніби наближався кінець світа. — Ви ж не пропустите наступної середи: це закриття сезону». Але закриття було вдаване, бо пані Вердюрен попереджувала: «Офіційно серед більше нема. То була остання в цьому році. А проте в середи я буду вдома. Ми «середуватимем» у своєму колі. Хто знає, може, ці інтимні середи будуть найприємніші». В Ла-Распельєр середи були мимоволі розраховані на тісніший гурт, але Вердюрени повсякчас здибали знайомих, що були тут переїздом, і кликали їх провести вечір, отож майже щодня у них були середи. «Я не пригадую добре прізвищ запрошених, але знаю, що там буде пані маркіза де Ка-мамбер», — казав ліфтер; нашим із ним розмовам про Камбре-мер так і не вдалося витіснити захрясле у нього в голові здавна знайоме слово, склади якого, звичні, наповнені певним значенням, приходили на допомогу молодому службовцеві щоразу, коли він мав клопіт із цим важким для нього прізвищем, і він зараз же віддавав їм перевагу і переробляв їх — віддавав не з ліні чи з любови до всього міцно утвердженого, а з потреби логіки і ясности, яку ці склади вдовольняли.

Ми збиралися сісти у порожній вагон, де я міг цілуватися з Альбертиною цілу дорогу. Та порожнього вагона не було, і ми зайшли в купе, де вже сиділа головата дама, негарна й стара, з чоловічим виразом на лиці, дуже вичепурена, — вона читала «Ревю де Де Монд». Вона була вульгарна і водночас із великими примхами; я прикинув, до якої соціальної групи вона належить, і вирішив, що це, мабуть, бандурша з якогось великого дому розпусти, мандрівна сватниця. Про це кричали її лице, її манери. Я тільки досі не знав, що такого розбору дами читають «Ревю де Де Монд». Альбертина, кивнувши мені на неї, моргнула й посміхнулася. Дама зберігала вельми поважну міну, а що в мені знову витала думка, що на позавтра мене запрошено до замешканої на кінцевій станції цього залізничного рукава славетної пані Вер-дюрен, що десь на проміжній станції мене виглядає Сен-Лу і що, проїхавши трохи далі, я справив би велику втіху маркізі де Кам-бремер, зголосившись гостити у неї в Фетерні, то в очах моїх грали бісики, як я споглядав цю вбрану мов на весілля даму, яка, либонь, вважала, що гожість туалету, пера на капелюшку і «Ревю де Де Монд» ставлять її на щабель вище за мене. Я мав надію, що дама просидить у вагоні не довше, ніж пан Ниссім Бернар, і що вийде вона принаймні у Тутенвілі, — та де там! Потяг зупинився в Евревілі — дама ані руш. Не вийшла вона ні в Монмартен-сюр-Мері, ні в Парвіль-ла-Бенгарі, ні в Енкарвілі, а коли нарешті потяг минув Сен-Фрішу, останню станцію перед Донсьєром, я, збезнадіївшись і вже не зважаючи на даму, почав обіймати Альбертину. В Донсьєрі мене зустрів Сен-Лу; він сказав, що вирвався на вокзал ненадовго, бо живе в тітки, телеграма моя прийшла оце тільки зараз і застукала його зненацька, а в нього обов’язки, тож він може присвятити мені лише годину. Ця година видалася мені, на жаль, задовгою, бо Альбертина, ледве вийшовши з вагона, всю свою увагу звернула на Сен-Лу. Зі мною вона не розмовляла, відповідала крізь зуби, як я до неї озивався, відіпхнула мене, коли я до неї підійшов. Зате, гомонячи з Робером, сміялася своїм спокусливим сміхом, цокотіла безугавно, бавилася з його псом і, дражнячи його, зумисне зачіпала пана. Я згадав, що того дня, коли Альбертина вперше дозволила мені поцілувати себе, я вдячно усміхнувся тому невідомому спокусникові, який викликав у ній таку різку зміну і полегшив мені морочливу справу. Тепер я думав про нього з жахом. Робер, очевидно, зрозумів, що я до Альбертини небайдужий, на її жартування не відповідав, і це розсердило її й налаштувало проти мене; потім він заговорив зі мною так, наче я приїхав сам, завдяки чому, коли Альбертина це помітила, я знову піднісся в його очах. Робер поцікавився, чи не маю я охоти зустрітися з його друзями, разом з якими я щовечора обідав у нього в Донсьєрі, принаймні з тими, хто ще залишався тут. Він завжди картав настирливе напутництво, а проте сам цим грішив. «На кий біс ти тоді так пнувся вчарувати їх, якщо тепер не хочеш їх бачити?» — спитав він мене. Я відхилив його пропозицію, бо волів не розлучатися з Альбертиною, а ще й тому, що вже відійшов від Роберових приятелів. Відійшов від них, тобто від самого себе. Ми палко мріємо про інший світ, де ми були б такі самі, як на землі. Але ми забуваємо, що, ще не дочекавшись переходу в той світ, ми і в цьому світі, коли збігло кілька років, стаємо іншими, не такими, як нам хотілося б залишитися навік. Навіть, як пристати на думку, що смерть змінить нас не більше, ніж перетворення, які відбуваються з нами в житті, все одно, якби ми в другому існуванні спіткали оте я, яким ми були колись, ми відвернулися б від себе самих, як від тих, із ким ми колись водилися, але кого давно вже не бачили — як от Роберових друзів, тих самих, кого мені було так любо зустрічати щовечора в «Золотому фазані» і з ким я тепер би тільки нудився і ніяковів. Ось чому, та ще й з тієї причини, що я волів не шукати тут того, чим колись дорожив, прогулянка по Донсьєру могла б видатися мені прообразом переселення до Раю. Ми часто мріємо про Рай або, точніше, про многі чергові раї, але всі вони, — ще задовго перед нашою смертю, —