У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Сен-Лу покинув нас на вокзалі. «Але тобі, мабуть, доведеться чекати близько години, — застеріг він мене. — Якщо будеш весь час тут, то запевне побачиш вуйка Шарлюса — він їде до

Парижа за десять хвилин перед тим, як поїдеш ти. Я вже попрощався з ним — мені треба вертатися до його від’їзду. Я не міг нічого сказати йому про тебе — твоя телеграма ще не встигла тоді надійти». Коли Сен-Лу пішов геть, я закидав Альбертину докорами, а вона відповіла, що свосю холодністю зі мною вона про всяк випадок хотіла затерти у Сен-Лу те враження, яке могло б у нього виникнути, якби він, коли потяг спинився, помітив, як я нахиляюся до неї і обіймаю її за стан. Він справді звернув на це увагу (я не зразу зауважив Сен-Лу, а то б шанувався) і шепнув мені: «То це одна з тих гусок, про яких ти мені розповідав, із тих, що не відмовлялися бувати у мадемуазель де Стермар’ї, бо вважали,* ніби вона поганої слави?» Справді, коли я приїздив із Парижа до Донсьєра побачитися з Робером, мова зайшла про Бальбек, і я сказав йому щиро, що до Альбертини мені не підсту-питися, що вона — сама чеснота. А нині, коли я з власного досвіду вже давно знав, що це неправда, мені тим паче хотілося, щоб Робер думав, ніби це правда. Мені досить було б сказати, що я кохаю Альбертину, Робер був із тих людей, які ладні зректися втіхи, аби лиш порятувати приятеля від страждань, переймаючись ними, ніби своїми власними. «Так, у ній ще багато дитинного. Але ти нічого про неї не знаєш?» — спитав я стурбовано. «Нічого, поза тим, що ви сиділи як закохана парочка».

— Ваше поводження не затерло Роберового враження, — сказав я Альбертин і, коли Сен-Лу пішов. «Це правда, — погодилася вона, — все вийшло так невдало, я зробила вам прикрість, мені це болить більше, ніж вам. Ось побачите, я більше ніколи не буду такою; даруйте мені», — сказала вона, подаючи мені руку з сумною міною. Тут у глибу почекальні, де ми сиділи, я вгледів пана де Шарлюса — він чвалав поволі залою, а на певній відстані носій ніс його валізи.

У Парижі, де я зустрічав його лише на вечорах, нерухомого, в чорному фраку, гарно допасованому до його постаті, випростаного з тим, щоб зберегти ефектну гордовиту поставу і в такій позі ще більше чарувати своїм красномовством, я не постеріг, як він підтоптався. А ось тепер, коли він у ясному подорожньому вбранні, в якому здавався доволі-таки грубеньким, ішов перева-ги-ваги, колишучи черевцем і вихаючи майже символічним задом, немилосердне денне світло, падаючи на його підмальовані губи, на кінчик носа, де пудра трималася на кольдкремі, на чор-нющі фарбовані вуса, чия чорнява якось не лицювала до сивуватої чуприни, оголювало ті виверти, які при штучному світлі створювали б враження свіжости та молодявости.

Перекидаючися з бароном короткими словами (бо потяг його відходив), я дивився на вагон, де стояла Альбертина, даючи їй знак, що я зараз прийду. Коли я повернувся обличчям до пана де Шарлюса, він попрохав мене підійти до вояка, його кревного, і сказати, що він, де Шарлюс, його гукає, — кревний стояв по той бік рейок, наче теж збирався сісти до нашого потяга, але їхати не в Бальбек, а в протилежному напрямі. «Він служить у полковій оркестрі, — сказав мені пан-де Шарлюс. — Ви, на щастя, ще молодий, а я, на жаль, починаю старітися — вам легше перейти рейки». Я слухняно подався до вояка і з гаптованих лір на його комірі переконався, що той і справді музика. Але ту саму мить, коли я вже ладен був виконати дане мені доручення, який же я був здивований, ба навіть урадуваний, пізнавши в ньому Мореля, сина лакея мого вуйка, з яким у мене пов’язувалося стільки спогадів! Я навіть забув про доручення пана де Шарлюса. «То ви в Донсьєрі?» — «Так, мене теж зараховано до оркестри артилерійського полку». Говорив Морель зі мною сухо і дивився пихато. Він приндився, до того ж зустріч зі мною, нагадуючи про батькове ремесло, була йому, мабуть, неприємна. Аж це я помітив, що до нас жене пан де Шарлюс. Зволікання уявки зне-терпеливило його. «Я б хотів послухати ввечері музику, — без усякого звертання до Мореля ознаймив з копита пан де Шарлюс, — плачу за вечір п’ятсот франків, — може, це зацікавить ваших приятелів, якщо ви маєте їх серед оркестрантів». Мені була добре знайома зарозумілість пана де Шарлюса, а проте мене вразило, що він навіть не привітався зі своїм молодим приятелем. А втім, барон не дав мені часу для роздумів. Подаючи мені приязно руку, він сказав: «До побачення, любий мій!», даючи зрозуміти, що я тут зайвий. Та мені й самому давно пора було до моєї любої Аль-бертини — як там вона одна? «Знаєте, — сказав я їй, вернувшись до вагона, — життя на курорті й мандри переконують мене, що в світському театрі менше декорацій, ніж акторів, і менше акторів, ніж «ситуацій». — «Чому ви мені про це кажете?» — «Бо пан де Шарлюс попросив мене покликати свого приятеля, і ось щойно, на цій самій платформі, я впізнав у ньому одного зі своїх давніх приятелів». Але, розповідаючи про це, я намагався зрозуміти, як барон міг здогадатися про соціальну нерівність між ним і Море-лем, — обставина, про яку я не подумав. Спершу мені спало, що він дізнався про це від Жюп’єна, чия донька, як ми пам’ятаємо, була закохана у скрипаля. Хай би там як, а мене вразило, що за п’ять хвилин до відходу паризького потяга барон висловив бажання послухати музику. Але, викликаючи в своїй пам’яті

Жюп’єнову доньку, я почав схилятися до думки, що в «зустрічах» міг би, навпаки, знайти відбиток вельми істотний бік життя, якби ми вміли сягати висот правдивої романтики, аж це мені сяйнуло, і я збагнув, який я був простак. Барон досі в вічі не бачив Мореля, а Морель — барона, засліпленого, але й знесміленого мундиром — хоча Морель носив тільки ліри, — і збуреного так, що попросив мене привести до нього людину, не здогадуючись, що я