Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Не більш як за день чи два після того, як «Таун-Го» повернув свій ніс до обраної капітаном гавані на островах, теча знов посилилась, але не дуже: це вимагало десь із годину чи трохи більше додаткового помпування. Треба вам знати, що в такому обжитому, цивілізованому океані, як, наприклад, наша Атлантика, декотрі шкіпери взагалі не дуже хвилюються, коли навіть доводиться помпувати протягом усієї дороги через той океан. А втім, коли вахтовий командир у якусь тиху, дрімотну ніч забуде про свій обов’язок щодо цього, то не виключена така ймовірність, що і він, і всі його супутники більш ніколи не зможуть про цей обов’язок згадати, бо спокійненько підуть усі на дно. Та й у диких, пустельних морях далеко на захід від вас, сеньйори, нікого не дивує надмірно, коли на судні всі помпи чвакають злагодженим хором навіть протягом досить тривалого плавання, якщо, звісно, курс його пролягає понад більш-менш приступними узбережжями або якщо є можливість добратися до якогось іншого більш-менш надійного пристановища. І тільки коли теча на судні з’явиться в широтах, дуже далеких від будь-якого суходолу, — тільки тоді капітан починає трохи непокоїтись.
Якраз таке й сталося з «Таун-Го»; отож коли помітили, що теча посилилася ще, дехто з команди почав виявляти легку заклопотаність, а надто Редні — старший помічник капітана. Він наказав підтягти шкоти, добре напнути верхні вітрила і якомога старанніше наставити їх під вітер. Я гадаю, що той Редні був не більший боягуз і не більше схильний до якихось нервових побоювань за свою персону, ніж будь-яка жива істота на суходолі чи в морі, навіть найбезтурботніша і найбезстрашніша, яку лишень ви можете собі уявити, сеньйори. Тому, коли він почав турбуватися за безпеку «Таун-Го», дехто з матросів висловив думку, ніби вся річ тут тільки в тому, що він має пай у судні. Отож того вечора коло помпи лунало чималенько тонких і в’їдливих дотепів на його адресу, пущених матросами, на ноги яким весь час дзюрчала чиста вода: прозора, наче з гірського джерела, вона з клекотом виливалась із помпи на палубу і стікала безперервними цівками крізь шпігати завітряного борту.
Ви, сеньйори, самі знаєте, як часто в нашому добропристойному світі — чи на морі, чи на суходолі — трапляється, що коли хтось, наділений владою над іншими, помітить серед них такого, котрий надто явно переважає його мужньою вродою, то саме до цього чоловіка він переймається непереможною нехіттю й злістю і нізащо не промине нагоди повалити, зруйнувати вежу гордості свого підлеглого, обернути її в купку грузу. Може, це тільки на мій смак, сеньйори, але я вас запевняю, що Стілкілт був справжній красень: високий, ставний, з обличчям як у римлянина, з пишною бородою, золотавою, наче парчеві торочки на чапраку, що вкривав баского огиря вашого останнього віце-короля. І розум, і серце, і душа — все в ньому було таке, що він міг би стати Карлом Великим, якби тільки народився від його батька. А Редні, старший помічник, був бридкий, наче мул, і так само витривалий, упертий та злопам’ятливий. Він не любив Стілкілта, і Стілкілт це знав.
Працюючи з іншими матросами біля помпи, озерянин побачив, що до них підходить старший помічник, але вдав, ніби не помітив того, і безстрашно сипав далі своїми веселими кпинами:
«Так, так, хлоп’ята, протікає добряче. Ану підстав-но хто кухлика, та скуштуємо. Їй же богу, хоч у пляшки розливай та закорковуй! А ви знаєте, це, мабуть, пай старого Реда так засолодив водицю. Краще б йому було відпиляти свою частину судна та відвести додому на буксирі. Лихо в тім, хлопці, що наша меч-риба ще тільки розпочала свою роботу. Вона вернулася з цілим гуртом корабельних теслярів: рибою-пилкою, рибою-терпугом тощо, — і тепер уся ця ватага з усієї сили довбе, пиляє, струже наше днище. Мабуть, ремонт нам роблять. Якби старий Ред був тут, я б йому сказав, хай стрибне за борт та розжене їх. Бо вони, щоб він знав, занапащають його добро. Але ж і славний він чолов’яга, наш Ред. А з себе який гарний! Чуєте, хлопці: кажуть, що решта його капіталу вкладена в дзеркала. Цікаво, чи не подарував би він такому сердезі, як я, зліпок зі свого носа?»
«Сто чортів вам у печінку, чого ця помпа стоїть? — загорлав Редні, вдаючи, ніби не чув матросових теревенів. — Ану беріться до неї, та хутко!»
«Єсть, сер! — жваво відгукнувся Стілкілт. — Нумо, хлопці, взялися!»
Помпа зачвакала, як півсотні пожежних машин, матроси поскидали шапки, і незабаром стало чутно уривчасте хекання, що свідчить про найбільше напруження людських сил.
Урешті наш озерянин, геть засапаний, разом зі своїми товаришами кинув роботу, відійшов від помпи на ніс судна й сів там на брашпиль. Обличчя його було червоне як буряк, очі валилися кров’ю, він утирав з чола рясний піт. Не знаю, сеньйори, який капосний біс опанував Редні, що він зачепив людину в стані такого фізичного знесилення, але так воно сталося. Пихато проходжаючись по палубі, старший помічник наказав Стілкілтові взяти мітлу й замести палубу, а тоді лопатою прибрати кілька смердючих купок, що лишилися після свині, яку випускали побігати по палубі.
Треба вам знати, сеньйори: на судні, що пливе в морі, прибирають — зокрема, замітають палубу — щовечора, якщо тільки не лютує шторм. Відомо, що це інколи робилося навіть тоді, коли корабель уже потопав. Отака, сеньйори, непохитність морських звичаїв і природжена любов моряків до охайності; декотрі з них не погодилися б навіть потонути в морі, не вмивши спершу обличчя. Та на всіх кораблях,
