Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
На світанку капітан пішов на бак і, постукавши в накривку люка, сказав в’язням, щоб ставали до роботи. Вони закричали, що не стануть. Тоді їм спустили води й кинули трохи сухарів, а капітан знову замкнув люк, поклав ключ у кишеню й вернувся на ют. Три дні підряд це повторювалося по двічі на день; та четвертого ранку, коли прочинили люк, із кубрика почувся безладний гамір боротьби й бійки, і враз четверо бунтівників вискочили з кубрика, гукаючи, що вони згодні працювати. Задушливе повітря, голодна пайка, а може, й страх перед неминучою майбутньою карою примусили їх здатись на капітанову ласку. Тоді капітан, осмілівши, почав знову закликати до того й решту бунтівників, та Стілкілт грізно закричав йому знизу, щоб він облишив свої теревені й забирався туди, звідки прийшов. П’ятого ранку ще троє бунтівників вирвались на повітря, хоч інші відчайдушно намагалися не пустити їх. У кубрику зосталося тільки троє.
«Ну що, може й ви станете до роботи?» — з жорстоким глумом у голосі спитав капітан.
«Замикайте там!» — крикнув у відповідь Стілкілт.
«Замкну, аякже!» — відказав капітан, і ключ заскреготів у замку.
Ото саме тоді, сеньйори, розлючений дезертирством сімох колишніх спільників, роздратований глузливим голосом капітана, ошалілий від тривалого ув’язнення в місці, темному, як саме нутро відчаю, Стілкілт запропонував обом канальникам, що досі наче були одностайні з ним, вирватися зі своєї в’язниці наступного разу, коли прийдуть закликати їх вернутися до роботи, і з гострими сікачами в руках (довгими, важкими, вигнутими у формі півмісяця знаряддями, що мають ручки на обох кінцях) пробігти на відчай душі, сіючи смерть, від бушприта до гакаборту, а коли пощастить, захопити судно. Він запевнив, що сам зробить так, байдуже, пристануть вони до нього чи ні. Це, мовляв, остання ніч, яку він збирається пробути в цій норі. Та інші двоє зовсім і не заперечували проти такої думки; вони заприсяглися, що готові на цей чи й на будь-який інший відчайдушний вчинок, одне слово, на що завгодно, аби тільки не здаватися. І навіть більше: кожен з них наполягав на тому, що саме він перший вискочить у люк, коли настане час. Та проти цього палко заперечив їхній ватажок: цю першість він залишає для себе. Тим більше, що обидва його товариші не хотіли поступитись один одному, а обидва разом вискочити не могли, бо на трапі міг поміститись тільки один чоловік. І ось тут, сеньйори, мають вийти на світло підлі хитрощі цих негідників.
Коли вони почули про божевільний намір свого ватажка, в кожного з них зосібна сяйнула, очевидно, та сама зрадницька думка: коли він вискочить перший, то це означатиме, що він здався хоч і останнім з вісьмох, зате першим з трьох, і це дасть йому хоч невеликі шанси на прощення. Та коли Стілкілт висловив свою рішучу постанову бути їхнім проводирем до останку, тоді обидва якимсь чином, завдяки тонкій хімії підлоти, об’єднали докупи свої доти таємні зрадницькі думки і, коли їхній ватажок заснув, уже відверто в трьох реченнях поділилися цими думками, зв’язали сонного мотузком, заткнули йому рот, а тоді серед ночі почали гукати капітана.
Той подумав, що там когось замордували, і йому вже вчувся в темряві запах крові. З усіма своїми помічникамй та гарпунниками, що похапали зброю, він кинувся на бак судна. За кілька хвилин люк відсунули, і зрадливі спільники випхали свого ватажка нагору. Він мав зв'язані руки й ноги, але ще відчайдушно борсався. А зрадники почали кричати про свою заслугу: вони, мовляв, знешкодили того, хто вже намірився на душогубство. Та їх усіх похапали за в’язи й поволокли по палубі, мов зарізану худобу. А тоді прив’язали всіх трьох поряд до снастей бізань-щогли, наче три м’ясні туші, і зоставили так висіти там до ранку.
«Кат би вас узяв! — гримів капітан, ходячи перед ними туди й сюди. — Вашим стервом і круки погребують!»
О схід сонця він скликав усю команду і, відокремивши тих, котрі брали участь у бунті, від непричетних до нього, сказав першим, що йому дуже кортіло відшмагати їх усіх підряд і він уже був думав, що так і зробить, та й слід було б, бо цього вимагає справедливість. Але поки що, врахувавши, що вони вчасно здалися, він задовольниться тільки словесною доганою. І справді, він уділив їм ту догану в досить крутих висловах.
«А вас, падлюки мерзенні,— обернувшись до трьох розіп’ятих на снастях, сказав він, — вас я посічу дрібненько й укину в салотопний казан». І, вхопивши шматок линви, почав з усієї сили шмагати по спині двох зрадників, поки в них не стало голосу кричати: вони безживно позвішували голови набік, як ото малюють двох розіп’ятих поруч Христа розбійників.
«Я руку на вас надвередив! — закричав капітан нарешті.— Але й на тебе ще вистачить линви, півнику забіякуватий, що не хотів піддатись. Вийміть йому оту затичку з рота, послухаймо, що він скаже на свій захист».
Якусь хвилину в знеможеного бунтівника тремтіла здерев’яніла щелепа, та врешті він, насилу повернувши до капітана голову, промовив чи, скорше, просичав:
«А ось що я скажу, і затямте добре: як ви мене хоч раз ударите, я вас замордую».
«Оце таке ти кажеш? Ну що ж, зараз побачиш, як я тебе злякався», — і капітан підніс руку із шматком линви.
«Краще не чінайте», — просичав озерянин.
«Так я ж мушу», — і капітан знову замахнувся.
Та Стілкілт знову просичав щось таке, чого не розчув ніхто, крім капітана; а той, на превеликий подив усіх матросів, сахнувся назад, двічі-тричі швидко пройшовся по палубі, тоді раптом кинув линву й сказав:
«Ні,не можу… Відпустіть його. Відв’яжіть його, чуете?»
Молодші помічники вже хотіли були виконати наказ, та їх зупинив бідний чоловік із забинтованим обличчям та головою — Редні, старший помічник. Відтоді, як Стілкілт ударив його, він не вставав з койки, але того ранку, зачувши гармидер на палубі, сяк-так вибрався з каюти й до цієї хвилини споглядав усю сцену. Щелепа його була так ушкоджена, що він насилу міг говорити, але, мурмочучи, що він, мовляв, хоче й зможе зробити те, на що не наважився капітан, підхопив шматок линви і
