Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

«Боягуз!» — просичав озерянин.

«Хай боягуз, але ти своє дістанеш».

Старший помічник уже був замахнувся, коли Стілкілт знову просичав щось, і рука з линвою зупинилася в повітрі. Та Редні вагався недовго і таки зробив, як нахвалявся, хоч яка там була Стілкілтова погроза. Тоді всіх трьох відв’язали, матроси вернулися до своєї роботи і похмуро заходились біля помп, що знов зачвакали й забряжчали залізом.

Того ж таки дня, як тільки смеркло і одна вахта спустилася до кубрика на спочинок, звідти почувся гвалт, потім з люка вискочили обидва зрадники, тремтячи перебігли на ют і почали добиватися до каюти, кажучи, що вони бояться ночувати в кубрику. Ні умовляннями, ні штурханами, ні копняками не можна було прогнати їх; вони вблагали, щоб їх задля безпеки помістили аж в ахтерпіку, якнайдалі від кубрика. Та решта екіпажу більш ніяких ознак бунту не виявляла. Навпаки, здавалося, що матроси — головним чином, переконані Стілкілтом — вирішили зберігати цілковитий спокій, до кінця підкорятися всім наказам, а коли судно добереться до гавані, тоді всім гуртом покинути його. Та щоб плавання скінчилося якомога швидше, вони домовились іще про одне: не доповідати про китів, навіть коли побачать їх. Бо, незважаючи на течу й на всі інші небезпеки, на щоглах «Таун-Го» й тепер чатували марсові, а капітан був так само готовий спустити човен, як і того дня, коли судно ще тільки добралося до промислових теренів, та й Редні, старший помічник, теж готовий був поміняти койку на вельбот і з забинтованим ротом уражати китів на смерть.

Та хоч озерянин переконав моряків поводитися сумирно, сам він до кінця не облишив таємних думок про те, щоб поквитатися з чоловіком, який допік йому до живих печінок. Стілкілт належав до вахти, котрою командував старший помічник; а той навіженець, здавалося, сам рвався назустріч своїй згубі і після сцени коло бізань-щогли, хоч капітан настійливо відраджував його, наполіг на тому, щоб тієї ночі самому командувати своєю вахтою. От на цій обставині, та й ще на деяких Стілкілт послідовно вибудував план своєї помсти.

У Редні була одна зовсім не моряцька звичка: під час нічних вахт він любив сидіти на фальшборті юта, спираючись рукою на планшир човна, підвішеного там на шлюпбалках, трохи вище від борту корабля. Всі знали, що він, сидячи в такій позі, часом куняє. А між човном і бортом корабля зяяла досить широка щілина, і внизу було море. Стілкілт вирахував, що наступна його черга стояти за стерном припаде з другої години на третю ніч після тієї, коли його зраджено. А тим часом, коли траплялась вільна хвилина, він сидів у кубрику й дуже старанно виплітав щось із тонкої шворки.

«Що це ти робиш?» — спитав його один з матросів.

«А як ти гадаєш? На що воно схоже?»

«Та наче на шлейки до торби, тільки якісь чудні».

«Правда, трохи чуднуваті,— погодився озерянин, тримаючи свій виріб перед собою в простягненій руці.— Але, по-моєму, годяться. Слухай, друже, мені шворки не вистачило. Може, в тебе є?»

Та шворки не знайшлося в усьому кубрику.

«Доведеться попросити в старого Реда», — і Стілкілт підвівся, щоб піти на корму.

«Невже ти підеш канючити в нього?» — здивувався ще один матрос.

«А чом би ні? Ти думаєш, він не зробить мені такої невеличкої послуги? Це ж, кінець кінцем, для нього все робиться», — відказав Стілкілт. Тоді пішов до помічника капітана і, спокійно дивлячись на нього, попросив трохи тонкої шворки — полагодити койку. Редні дав йому моточок, але ні тої шворки, ні виплетеної шлейки ніхто більше не бачив. Правда, наступної ночі, коли озерянин згортав свій бушлат, щоб підкласти під голову замість подушки, з кишені бушлата мало не випала чавунна куля, гарненько обплетена сіточкою з шворки. За двадцять чотири години, серед тихої ночі, мало початися Стілкілтове чергування за стерном неподалік від людини, здатної дрімати над розверстою могилою, завжди готовою прийняти кожного моряка. Отоді й мала настати рокована хвилина. В Стілкілтовій уяві старший помічник уже лежав простягненим і задубілим трупом з розміжченою головою.

Але той дурень, сеньйори, сам урятував свого майбутнього убивцю від цього кривавого злочину. І все ж Стілкілт потішився жахливою помстою, хоча месником був і не він. Шляхом якоїсь таємничої фатальності небо неначе само втрутилось і перебрало з його рук у власні те згубне для душі діло, на яке він наважився.

На світанку другого дня, ще перед сходом сонця, коли матроси драїли палубу, один з них, недотепний тенеріфець, набираючи води біля грот-вант, зненацька зарепетував: «Он пливе! Он, он суне! Боже, ну й китяра!»

То був Мобі Дік!

— Мобі Дік! — вигукнув дон Себастьян. — Святий Домініку! Сер моряк, невже у вас хрестять китів? Кого ви називаєте Мобі Діком?

— Одне славнозвісне, сніжно-біле, кровожерне й безсмертне страховище, доне Себастьяне. Але це надто довго пояснювати.

— Що, що? — загукали всі молоді іспанці, посхоплювавшись на ноги.

— Ні, сеньйори, ні, ні. Зараз я не можу про нього розповідати. Дайте мені трохи передихнути.

— Чічі! Чічі! — заволав дон Педро. — Наш доблесний приятель чогось поблід. Налийте йому чічі, в нього келих порожній.

— Не треба, сеньйори. Ще хвилинка — і я розповідатиму далі. Отже, сеньйори, так несподівано побачивши сніжно-білого кита за півсотні ярдів від корабля, тенеріфець був такий вражений, що в нього вилетіла з голови ота умова між матросами, і він мимовільно закричав про кита, хоча троє марсових, помітивши страховище вже давненько, похмуро мовчали. Та коли пролунав той крик, усі на судні наче ошаліли. «Білий Кит! Білий Кит!» — волали й капітан, і помічники, й гарпунники: їм усім не терпілось уполювати такого знаменитого, дорогоцінного кйта, і їх не відстрашила навіть його грізна слава. Тим часом затята команда скоса, цідячи прокльони, позирала на жахливу красу молочно-білої громадини, що, осяяна поземними променями сонця, колихалась і вилискувала на вранішній синяві моря, наче живий опал. Сеньйори, весь перебіг тих подій був позначений якоюсь дивною фатальністю, ніби він був накреслений ще до того, як постав на карті сам світ. Бунтівник був баковим гребцем на вельботі старшого помічника, отже, під час нападу на кита він сидів найближче до Редні, що стояв на носі човна зі списом у руках, і на його команду вибирав або попускав гарпунну линву. Навіть більше: коли тепер усі чотири вельботи спустили на воду і вельбот старшого помічника помчав попереду всіх, ніхто з матросів, налягаючи на весла, не горлав так завзято, як Стілкілт. Після шпаркої