Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Так, немов хвилі були білярами, воно було вибілене, як кістяк моржа, викинутого на берег. По бортах цієї примари тяглися довгі смуги червонястої іржі, а щогли, реї та мотузяні снасті нагадували грубе гілля, вкрите памороззю. На судні були підняті самі лише нижні вітрила. Украй чудний вигляд мали довгобороді марсові на всіх його трьох щоглах. Здавалося, вони одягнені в якісь звірячі шкури, така пошарпана й полатана була одежа, що витримала близько чотирьох років плавання. Стоячи в залізних обручах, прикріплених до щогли, вони розгойдувалися над морською безоднею. Їхнє судно повільно пропливало ось-ось у нас за кормою, і ми всі, шестеро, були так близько одні від одних, що, здавалось, могли перестрибнути зі своїх марсів на чужі; та ці китобої зі смутними обличчями, хоч і дивилися на нас лагідно, не озвалися до нас і словом, дарма що внизу, з нашого юта, пролунав оклик:
— Агов, на судні! Стрічали Білого Кита?
Капітан «Альбатроса», перехилившись через побілілий фальшборт, підніс уже до губів рупор, але ненароком упустив його в воду, а тим часом вітер подужчав, і розчути голос без рупора було неможливо, бо кораблі розходилися все далі. Матроси «Пеквода» мовчали, але по їхніх обличчях видно було, що вони помітили цю зловісну пригоду, яка сталася, тільки-но про Білого Кита зайшла мова з командою іншого судна. Ахав на мить затнувся, наче розважав, чи не спустити човна й не попливти на «Альбатрос», та вітер був занадто сильний. Але, скориставшися з того, що вітер віє в бік «Альбатроса», він знову підніс рупор і, додивившися, що то корабель теж нентакітський і що він уже вертається додому, голосно прокричав:
— Агов, на судні! Ми — «Пеквод», ідемо довкола світу! Перекажіть там, хай посилають листи в Тихий океан! А як через три роки не вернуся, то хай посилають у…
В ту мить кільватерні струмини обох суден перетнулися, і зразу, за своєю чудною звичкою, табунці невинних маленьких рибок, що вже кілька днів спокійно пливли при наших бортах, шмигнули геть, наче аж плавцями затремтівши, і пристроїлися до бортів другого судна. Хоч за свої численні рейси Ахав, напевне, бачив таке багато разів, але маніяк завжди примхливо вбачає якесь особливе значення в сутих дрібницях.
— То й ви вже від мене втікаєте, га? — промурмотів Ахав, дивлячись на воду, в той бік. Самі слова були наче не дуже й промовисті, одначе в тоні чаїлося більше глибокого безсилого смутку, ніж виказував досі цей безумний старий чоловік. Але зразу ж, обернувшися до стерничого, що й досі втримував судно на курсі проти вітру, аби зменшити його швидкість, він рикнув звичайним своїм левиним риком:
— Стерно під вітер! Курс — довкола світу!
Довкола світу? В цих словах багато такого, що надихає нас гордими почуттями; але ж куди приводить нас таке довколасвітнє плавання? Через незліченні небезпеки воно приводить нас усього-на-всього в ту саму точку, з якої ми вирушали і в якій ті люди, котрих ми зоставили позад себе в безпеці, однаково весь час були попереду нас.
Якби наш світ був безмежною площиною і, пливучи на схід, ми могли весь час досягати нових країв або відкривати краєвиди, прекрасніші й дивовижніші, ніж будь-які Кіклади чи Соломонові острови, то від такої подорожі було б чого сподіватись. Та в погоні за тими далекими таємницями, про які ми мріємо, або в нестямній гонитві за демонічною примарою, що раніше чи пізніше зринає перед кожною людською душею, — в такому бігові навколо нашої круглої Землі ми можемо тільки збитись на якісь пустельні манівці або потонути на півдорозі.
53
ГЕМ
Ахав не спустив човна, щоб попливти з візитом на зустрінутий корабель, з очевидної причини: вітер і хвиля віщували близький шторм. Та можливо, що й у добру погоду він не поплив би на «Альбатроса» — бо згодом у подібних випадках він чинив саме так, — якби, перегукуючись із борту на борт, дістав на своє запитання заперечну відповідь. Бо, як зрештою виявилося, він не мав ніякої охоти хоч би п’ять хвилин розмовляти з капітаном іншого судна — хіба що той капітан міг поділитися з ним відомостями, яких він так жадібно шукав. Та вам було б важко правильно оцінити сказане, якби я не розповів тут дечого про дивні звичаї китобоїв під час зустрічей у далеких морях; а особливо на спільному промисловому терені.
Коли двоє незнайомих людей, зустрівшися десь посеред Соснового Пустища в штаті Нью-Йорк або на не менш пустельній Солсберійській рівнині в Англії,— коли, зустрівшись випадково в такій негостинній глушині, ці двоє людей неодмінно привітаються, зупиняться на хвильку й попитають один у одного, що нового, а можливо, що й сядуть удвох посидіти та відпочити, — то, певне, ще багато природніше двом китобійним кораблям, зустрівшися десь аж на краю світу, на безкраїх Соснових Пустищах та Солсберійських рівнинах океану, аж за самотнім атолом Фаннінгом або далекими островами Гілберта, — ще багато природніше, кажу, цим суднам, зустрівшись у морі, не тільки перегукнутися вітаннями з борту на борт, а й увійти в іще ближчий, більш приятельський і товариський контакт. А особливо очевидним це здається, коли ті судна — з одного порту і їхні капітани, помічники капітанів та й багато хто з матросів знають одні одних, отже, можуть побалакати про багато домашніх справ, таких любих серцю.
Бо люди на тому судні, котре перебуває в плаванні вже давно, можуть сподіватися, що на кораблі, який прямує з дому, є для них листи; і, в усякому разі, він може лишити їм газети, на рік чи два свіжіші, ніж остання, яка знайдеться в їхній заляпаній і замацаній підшивці. На віддяку за таку послугу прибулий корабель може почути останці відомості щодо промислу в тих водах, куди він прямує,— а це для нього надзвичайно важлива інформація. І якоюсь мірою все це стосується й тих кораблів, котрі зустрічаються в самих місцях промислу, хоч би навіть вони обидва відпливли з дому однаково давно. Бо, можливо, на котромусь із них є листи, передані якимсь третім судном, що плаває тепер дуже далеко, і деякі з цих
