Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Уже про той опівнічний фонтан майже забули, коли через кілька днів, такої самої безмовної години, про нього знову сповіщено з щогли, і знов його всі побачили, та поки піднімали вітрила, щоб його наздогнати, він і цього разу зник, ніби його й не було. І так він дражнив нас ніч за ніччю, поки на нього не перестали звертати увагу — хіба тільки щоб подивуватися. Таємничо пущений угору, в місячне небо — чи в зоряне, як по порі,— він зникав на цілий день, чи на два, чи на три, але з кожною новою появою посувався далі й далі попереду нас. Цей самотній фонтан ніби манив нас за собою.
Декотрі матроси під впливом споконвічної забобонності, властивої моряцькому плем’ю, і в згоді з тим ореолом надприродності, що неначе оточував багато чого на «Пекводі», ладні були заприсягтися, ніби щоразу, коли бував помічений самотній фонтан, якого неможливо наздогнати, — хоч би як давно, хоч би в яких далеких одне від одного місцях, — щоразу це був фонтан усе того самого кита. І кит той був — Мобі Дік. На якийсь час нас навіть опанувало дивне почуття остраху перед цією невловною появою, немовби вона підступно заманювала нас у якісь найвіддаленіші, найдикіші моря, щоб там, у тих морях, напасти на нас і знищити всіх.
Дивно, але чудова погода, замість розвіювати невиразні гнітючі страхи, ще додавала їм якоїсь незвичайної сили; в тій погоді декотрі з нас убачали диявольські чари, що нібито таїлися під покривом блакитної лагідності. Справді, ми день за днем пливли через води такі млосно й осамотіло спокійні, неначе самі простори, жахаючись наших мстивих намірів, усували все живе з-перед нашого носа-труни.
Та нарешті, коли ми завернули на схід, назустріч нам повіяли ревучі вітри з-за мису Доброї Надії і нас почало гойдати на довгих, збаламучених хвилях, які завжди котяться там; коли білозубий «Пеквод» почав рвучко вклонятися вітрові й шалено врізатися в темні буруни, так що аж клапті піни зливою срібних стружок хлюпали через фальшборт, — тоді зникла вся та гнітюча безживність, зате на зміну їй з’явились іще грізніші ознаки.
Перед самцм форштевнем корабля метались у хвилях якісь дивні створіння, а позаду хмарою летіли таємничі морські гайворони — баклани. Щоранку ці птахи рядами сиділи на наших реях, і хоч ми проганяли їх криками, вони довго й уперто чіплялися за снасті, ніби наше судно здавалося їм покинутим, безлюдним, рокованим на згубу, а тому підхожим сідалом для таких бездомних створінь, як вони. А чорні хвилі котились і котились безперестану, ніби їхнє потужне коливання було сумлінням і ніби велику всесвітню душу терзали жалі й каяття за всі гріхи та страждання, що їх вона так довго породжувала.
Мисом Доброї Надії тебе називають? Краще б по-давньому — мисом Бур, бо, знаджувані зрадливим затишшям, що так довго не покидало нас, тепер ми були закинуті в це шарпане бурями море, де душі грішних створінь, перетворені в отих птахів та отих риб, неначе були приречені плавати довіку без надії на пристань або ж бити крильми це чорне повітря, що не мало обрію. Але самотній фонтан, спокійний, сніжно-білий, завжди однаковий, час від часу показувався нам, так само вистрілюючи свій пишний султан угору й манячи нас за собою.
Серед цього чорного буяння стихій Ахав, хоча весь той час він майже не сходив з мокрої, небезпечної палуби й порядкував усім, був особливо мовчазний і понурий. До помічників він звертався рідше, ніж будь-коли. В такі буремні дні, коли все на щоглах і на палубі вбезпечене, не лишається більше нічого, як тільки чекати, поки шторм скінчиться. Тоді й капітан, і команда стають, по суті, фаталістами. Отож Ахав, устромивши костяну ногу в звичну для неї дірку, а рукою міцно держачись за ванту, простоював годину за годиною, втупивши очі в навітряний бік, хоч у нього часом злипались і змерзалися вії, бо раз у раз налітав пасмами дощ або сніг. Тим часом команда, яку проганяли з бака грізні хвилі, що грізно накочувались на ніс судна, вервечкою стояла попід фальшбортом на шкафуті; а щоб краще застрахуватися від наскоків хвиль, кожен накидав на себе прикріплену до фальшборту мотузяну петлю, що охоплювала йому стан, як розпущений вільно пояс. Рідко хто озивався словом, і корабель із безмовною, ніби розмальовані воскові ляльки, командою день за днем пробивався крізь шал і веселе буйство демонічних хвиль. І вночі так само серед рику океану панувала німота людей, так само мовчазні матроси похитувалися в своїх петлях, і так само безмовний Ахав стояв лице в лице з бурею. Навіть коли стомлена природа вже наче жадала відпочинку, він не шукав того відпочинку на койці. Старбак не міг забути, як одного разу побачив капітана, зайшовши до каюти поглянути на барометр: старий сидів у пригвинченому до підлоги кріслі, випростаний, із заплющеними очима; він тільки-но спустився сюди з палуби, де лютувала буря, з дощем та снігом, і з капелюха та плаща, яких він, увійшовши, не скинув, крапала на підлогу вода. На столі перед ним лежала нерозгорнена одна з тих карт морських припливів та течій, про які ми вже згадували. В міцно зціпленій руці гойдався ліхтар. Стан був випростаний, але голова відкинута назад, так що заплющені очі були спрямовані на стрілку «викажчика» [76], підвішеного під стелею до бімса.
«Жахливий стариган! — подумав Старбак. — Навіть заснувши в бурю, ти не відводиш очей від своєї мети».
52
"АЛЬБАТРОС"
