Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

54

ІСТОРІЯ «ТАУН-ГО»

(Як її розказано в «Золотій таверні»)

Мис Доброї Надії та весь морський простір поблизу нього дуже схожі на перехрестя двох битих шляхів, бо там можна зустріти більше мандрівців, ніж будь-де.

Невдовзі після зустрічі з «Альбатросом» ми стріли ще одного китолова, що вже прямував додому. Називався він «Таун-Го» [79]. Майже вся його команда складалася з полінезійців. Під час недовгого «гему» ми почули дуже істотні новини про Мобі Діка. У декого з нас одна обставина з історії «Таун-Го» розбудила ще сильніше зацікавлення Мобі Діком. Та обставина досить туманно пов’язувала з цим китом один химерний, немовби з ніг на голову перевернений випадок так званої «кари божої», що інколи нібито спостигає деяких людей. Ця згадана обставина в сполученні з іще деякими, що її супроводили, складала те, що можна назвати таємною частиною трагедії, про яку я маю розповісти, — таємної, бо ні капітан Ахав, ні його помічники так ніколи й не довідалися про неї. Бо цієї таємної частини всієї історії не знав навіть сам капітан «Таун-Го». Вона була спільною приватною власністю трьох білих матросів того судна, і один з них, як видно, поділився нею з нашим Тештіго, всіма святими заклинаючи його зберегти таємницю; але другої ж таки ночі Тештіго почав говорити крізь сон і виказав стільки, що йому, коли прокинувся, довелося розказати й решту. Одначе ця історія справила на тих матросів «Пеквода», котрі почули її всю, таке глибоке враження і ними керувала в цій справі така, сказати б, дивна делікатність, що вони зберегли таємницю поміж собою і вона ніколи не просочилася на ют «Пеквода». Щоб увічнити цю дивну історію, я зараз переповім її в такому вигляді, як вона прозвучала на палубі судна, але у відповідних місцях вплітатиму темнішу нитку отих загадкових обставин.

Чомусь мені хочеться переповісти її вам точно в такому стилі, в якому я вже колись оповідав її в Лімі напередодні одного церковного свята в гурті моїх друзів-іспанців, що сиділи, курячи сигари, на роззолоченій, вимощеній плитами веранді «Золотої таверни». З-поміж тих вишуканих кабальєро два молодики, дон Педро й дон Себастьян, були знайомі зі мною найближче і тому часом перебивали мене запитаннями, на які я у свій час давав належну відповідь.

«Років за два перед тим, як я вперше почув про ті події, що про них збираюся розповісти вам, панове, «Таун-Го», китобійний корабель із Нентакіту, перебував у вашому Тихому океані, за яких кілька днів плавби від порога оцієї «Золотої таверни». Він крейсував десь трохи на північ від екватора. Одного дня на кораблі, ставши як і щоранку до помп, помітили, що води в трюмі натекло трохи більше, ніж звичайно. І вирішили, що корпус десь пробила меч-риба. Але капітан мав якісь незвичайні підстави гадати, що в тих широтах його чекає рідкісна удача, а тому страшенно не хотів залишати їх, та й теча була не така вже небезпечна, хоча, скільки не шукали, де саме протікає, спускаючись у трюми так глибоко, як тільки дозволяла досить вітряна погода, нічого розшукати не змогли; тож судно крейсувало далі, а матроси вряди-годи випомповували воду. Одначе та рідкісна удача все не надходила, і минали дні за днями, а течі не тільки не розшукали, вона ще й відчутно посилилась. Отож капітан, нарешті трохи занепокоївшись, підняв усі вітрила і спрямував судно до найближчої гавані на островах, щоб там підняти його з води й відремонтувати.

Хоча шлях попереду був неблизький, та капітан не боявся, що судно потоне дорогою, — хіба що за якихось особливо несприятливих обставин, бо помпи на ньому були якнайкращі і тридцять шість душ команди, чергуючись біля них, легко могли підтримувати судно більш-менш «сухим», навіть якби теча збільшилась удвічі.І справді, вітер майже весь час був попутний, і «Таун-Го» прибув би до обраної гавані цілком безпечно, якби не брутальна поведінка віньярдця Редні, старшого помічника капітана, та розбуджена нею запекла мстивість відчайдуха Стілкілта, озерянина з Буффало.

— Озерянина? З Буффало? Пробачте, а що це таке — озерянин? І де оте Буффало? — спитав дон Себастьян, підводячись у своєму гамаку з трав’яної мати.

— На східному узбережжі нашого озера Ері, доне… Але потерпіть трохи, будьте ласкаві, я все поясню у свій час. Так ось, сеньйори, цей озерянин плавав на бригах із прямими вітрилами, на трищогловиках, що не дуже поступаються розмірами й міцністю будь-якому з тих суден, котрі відпливають із вашого старого Кальяо до далекої Маніли, — плавав на них у самому серці нашого Північноамериканського континенту; але він був вихований на отих суходільних байках про флібустьерство, які так часто складають наші уявлення про моряцьке життя. Наші великі прісноводні овера, з’єднані в одну систему — Ері, Онтаріо, Гурон, Верхнє й Мічіган, — справді подібні до океану, така неосяжна їхня широчінь; та вони мають і багато інших шляхетних прикмет океану, як-от розмаїття націй та клімату на їхніх берегах. На тих озерах-морях є цілі архіпелаги романтичних островів, як у водах Полінезії; береги їхні, як береги Атлантики, населяють два великі і відмінні один від одного народи, по тих озерах пролягають довгі водні шляхи до численних побережних поселень, заснованих колоністами зі східних штатів; з берегів на їхні води грізно супляться батареї, як-от гармати форту Макіно, що ліпляться, мов дикі кози, на високій скелі. Вони чули грім морських битв; часом по берегах їхніх кочують дикуни, чиї розмальовані червоним обличчя визирають із шкіряних вігвамів; на багато миль тягнуться понад ними правічні незаймані пущі, де височезні сосни стоять тісними рядами, мов імена королів у готичних родоводах; у тих лісах живуть і люті не менш від африканських хижаки, і звірятка, чиє шовковисте хутро вивозять за кордон, де в нього одягають східних імператорів. Їхні води віддзеркалюють і великі кам’яні міста Буффало та Клівленд, і селища вінебагських індіанців; по них плавають і торговельні вітрильники з повним оснащенням, і бойові кораблі Сполучених Штатів, і пароплави, і каное з березової кори, на них бушують вітри-бореї, що ламають щогли незгірше від тих шквалів, котрі здимають солоні води. Вони знають, що таке корабельні катастрофи, бо, хоч і лежать посеред суходолу, на своїх неозорих просторах у темні ночі потопили вже не один корабель під жалібний крик його команди.

Отож, сеньйори,