Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Ахав добре знав, що його друзі вдома не дуже заперечували б проти того, щоб він сідав у човен за більш-менш безпечних обставин, тобто щоб бути ближче до місця бойових дій і самому віддавати наказ, але щоб виділити для капітана власний вельбот із командою і щоб він сам випливав на ньому як старшина човна на полювання, а надто щоб найняти для нього додатково ту команду, тобто ще п’ятьох китобоїв, — така щедрість — це він знав ще краще — ніколи б і на думку не спала власникам «Пеквода». Тому він і не просив їх, щоб для нього найняли таку додаткову команду, жодним словом не згадав про це. І все ж він улаштував це сам, приватно. Поки Арчі не розголосив свого відкриття, матроси ні про що й не здогадувалися. Правда, коли незабаром після виходу з порту весь екіпаж, як звичайно, заходився доводити вельботи до остаточної готовності, а ще трохи перегодя й сам Ахав почав потроху клопотатися біля одного буцімто запасного човна — власними руками припасовувати кочети і навіть дбайливо вистругувати дерев’яні кілочки, якими перекривають зверху жолобок на носі вельбота, що по ньому збігає гарпунна линва, а особливо коли він з великою турботою наказав настелити в тому човні подвійне днище (невже, щоб могло витримувати гострий кінчик його кістяної ноги), та сам пильно доглянув, як установлюють колінну банку, чи то, як кажуть матроси, «калічну планку», — горизонтальну дошку на носі човна, на яку спираються коліном, кидаючи гарпун або вганяючи в кита спис; і коли люди помітили, як часто він залазить у той човен та стає своїм єдиним коліном у півкруглу заглибину на тій дошці, а тоді ще підстругує та підрівнює ту заглибину долотом, — усе це ще тоді збуджувало серед екіпажу велику цікавість і подив. Та майже всі гадали, що це Ахав так дбайливо готується до майбутньої погоні за Мобі Діком; адже він уже висловлював свій намір самому взяти участь у нападі на це криваве страховище. Одначе про те, яку ж команду буде приділено до цього човна, ніхто ще й не думав.
Та й тепер, коли моряки вже побачили тих капітанових веслярів-примар, їхній подив швидко вивітрився, бо на китобійному судні всі дива швидко бліднуть. Крім того, на палубу таких морських вигнанців, якими є китобійні судна, нерідко потрапляє всяке невидане шумовиння дивовижних племен із невідомих закутків земної кулі, та й самі судна, буває, підбирають після корабельних аварій таких незвичайних недобитків, які теліпаються серед чистого моря, чіпляючись за дошку, весло, уламок вельбота, корабля, дикунської піроги, китайської джонки чи ще бозна-чого, що, мабуть, якби сам Вельзевул видерся на борт китобійного судна та зайшов до каюти погомоніти з капітаном, то й це б не зчинило дуже великого переполоху в кубрику.
Та хай там як, а примарні веслярі швидко знайшли собі місце серед команди — хоча й не злилися з нею, — і тільки отой Федаллах у тюрбані з власної коси так до кінця й лишився для всіх глухою таємницею. Звідки з’явився він у цей наш добропристойний світ, якими незбагненними узами він був зв’язаний із незвичайною Ахавовою долею, і то, як ми побачили, зв'язаний так міцно, що навіть мав якийсь загадковий вплав на капітана — а може, чого доброто, навіть якусь владу над ним, усього цього ніхто не відав. Але сприймати Федаллаха байдуже було неможливо. Таку прояву, як він, цивілізовані, мирні жителі помірної кліматичної зони можуть побачити хіба вві сні, та й то не дуже виразно, але якраз такі люди частенько снуються серед закостенілих азіатських суспільств, особливо на островах, що лежать на схід від континентальної Азії,— в отих відособлених, прадавніх, незмінних країнах, що навіть у наші новітні часи зберегли багато духовної первісності найстародавніших земних поколінь, коли пам’ять про першу людину на світі була ще живим спомином і всі її нащадки, не знаючи, звідки вона походила, дивились одне на одного як на справжні примари й питали в Сонця та Місяця, чому їх створено і навіщо; і коли, одначе, згідно з Книгою буття, ангели справді брали собі жінок із дочок людських, та й дияволи, як додають неканонічні рабини, не цуралися земних любовних пригод.
5І
ФОНТАН-ПРИВИД
Минали дні й тижні, і кістяно-білий «Пеквод» під небагатьма вітрилами обстежив чотири китоловні угіддя: біля Азорських островів, біля островів Зеленого Мису, біля гирла Ла-Плати і, нарешті, так зване Керролове угіддя — не дуже точно окреслений водний простір на південь від острова Святої Єлени.
Саме на цьому просторі однієї лагідної місячної ночі, коли хвилі котились одна за одною, наче срібні сувої, і в їхньому тихому струмуванні було якесь срібне безгоміння, але не самотина, — такої безмовної ночі далеко попереду білих бурунців, що обтікали форштевень судна, побачили сріблястий фонтан. Освітлений місяцем, він здавався неземним — немов якесь перисте, блискуче божество піднімалося з моря. Першим, помітив той фонтан Федаллах. Бо він мав звичай у такі місячні ночі вибиратись на марс грот-щогли і чатувати там так само пильно, ніби вдень. Та хоч китобої бачать ночами цілі табуни китів, навряд чи один із сотні наважиться вирушити в погоню за ними вночі. Можете собі уявити, з якими почуттями поглядали матроси на того старого сина Сходу, що стояв на марсі в таку незвичайну годину. Його тюрбан і місяць були ніби товаришами на небосхилі. Та коли після кількох таких нічних вахт підряд, під час яких від нього не почули й звуку, — коли після такої мовчанки якось уночі залунав його пронизливий голос, сповіщаючи про той срібний, осяяний місяцем фонтан, усі, хто спочивав на палубі, посхоплювалися, наче в снасті залетів якийсь крилатий дух і окликнув їх, смертних.
— О! О! Дмуха!
Якби просурмила сурма страшного суду, вони й тоді б не здригнулися так; а проте відчули вони не жах, їм було скоріш приємно. Бо, хоч година й була незвичайна, той крик пролунав так разюче, був такий несамовито-збудливий, що майже всім на судні запраглося спускати човни.
Швидко шкутильгаючи по палубі, Ахав наказав підняти брамселі й бом-брамселі, а також розпустити всі ліселі. До стерна поставлено
