У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

промені світла, творячи таку вогнисту геометрію, що погляд нагадував якесь сузір’я. «О, а вона куди гожіша! — подумав я. — Чи не покинути мені Альбертину?» Але личко цієї гарної молодиці встиг уже проорати незримий різець ницого життя, яким живуть люди, звиклі вдаватися до плюгавих засобів, і очі — найшляхетніше, що було на її личку, — могли світитися лише хіттю й блуднею. Аж це назавтра в казино, де молода жінка була далеко від нас, я зауважив, що вона повсякчас посилає на Альбертину мигке, вертке проміння своїх позирків. Можна було подумати, що це сигнальні вогні морської ліхтарні. Я потерпав, як би моя приятелька не помітила, яка увага їй приділяється; я боявся, що то палахкі погляди — умовне гасло, що призначало на завтра любовне побачення. Хто знає? Це завтрішнє побачення, може, вже не перше. Хіба молодиця з променистими очима не могла бувати уже раніше в Бальбеку? Може, вона тому й наважується пересилати Альбертині ці осяйні сигнали, що Альбертина уже відгукнулася на її клич чи на клич її подруг. У такому разі маякові вогні не лише вимагали чогось нині, а й покликалися тут на свої права, нагадуючи про щасливі дні в минулому.

Отож, це побачення не перше, це дальший тяг інших зустрічей, що відбувалися в минулі роки. І чи справді, ці погляди не запитували: «Хочеш?» Адже не випадково молода жінка, ледве помітивши Альбертину, обернулася до неї обличчям і заблимала в її бік поглядами, набитими споминами, немов її переповнювали подив і страх: невже Альбертина забула? Альбертина вгледіла її одразу, але не ворухнулася й сиділа флегматично, нерухомо, а молода жінка, виявивши таку саму стриманість, яку виявляє чоловік, коли бачить свою колишню коханку з новим коханцем, відвела від неї очі і більше на неї вже не зважала, ніби її тут і не було.

Але через кілька днів мій здогад про молодиччині нахили підтвердився, не помилився я і в тім, що вони з Альбертиною знайомі. Коли в казино сходилися дівчата, яких вабило одну до одної, зазвичай там виникало якесь світлове явище, між ними ніби простягалася фосфорична стежка. Зауважу, між іншим, що саме з допомогою такої матеріялізації — хоч би яка невагома вона була — завдяки цим вогненним астральним знакам розпорошена Гоморра намагається в кожному місті, в кожній селитьбі згуртувати своїх порізнених мешканок, відбудувати біблійний град, тоді як ті самі зусилля роблять — бодай з метою тимчасового відродження — вигнанці з Содома, охоплені ностальгією, роблять іноді особи двоєдушні, а подекуди й зухи.

Якось я побачив молоду жінку, яку Альбертина ніби не впізнавала, власне, тієї хвилі, коли її минала Блокова кузина. Очі в молодички заясніли зорями, але можна було ручитися, що вона не знайома з молодою жидівкою. Вона побачила її вперше, відчула до неї потяг, але вже не мала тієї певности, яку показувала щодо Альбертини, на чиє побратимство дуже сподівалася і чия холодність дуже її здивувала — такий подив буває на обличчі того, хто не живе в Парижі, але зжився з ним, коли після чергового приїзду він нараз бачить, як на місці театрика, де він так любив бавити вечори, збудували банк.

Блокова кузина сіла до столика й почала гортати часопис. Незабаром до того самого столика ніби знічев’я підсіла молодичка. Якби невдовзі ми заглянули під столик, то побачили б, як змагаються їхні ступні, як сплітаються їхні руки й ноги. Потім прийшли слова, почалася розмова, і простодушний молодиччин чоловік, розшукавши її нарешті, дуже здивувався, коли почув, що вона щось уже планує на вечір із дівчиною, йому незнайомою. Блокову кузину дружина відрекомендувала йому як подругу дитинства, буркнувши її ім’я так, що годі було щось розібрати, бо забула спитати, як ту звуть. Мужева присутність змусила їх зробити ще один крок до зближення, вони стали тикати одна одній, бо нібито разом колись черничили; над цим черниченням вони нареготалися досхочу, так само як над оступаченим чоловіком, а що вже потім нажирувалися, то можна тільки уявити.

Я б не сказав, щоб Альбертина десь у казино або на пляжі пускалася берега з дівчатами. Радше мені здавалося, ніби вона занадто холодна, байдужа, в чому я, зрештою, бачив не так наслідок доброго виховання, як хитрощі, розраховані на те, щоб замести сліди. Вона завела особливу манеру — відповідати дівчині швидко, ввічливо, крижаним і дуже гучним голосом: «Так, о п’ятій я йду на теніс. Купатися піду завтра близько восьмої» — і зараз же йти геть. Така манера страшенно скидалася на фінт, на те, що вона призначала побачення або, точніше, що, умовившись про зустріч пошепки, вголос кидала, «аби ніхто нічого не подумав», ці малозначущі фрази. І коли потім Альбертина сідала на ровер і гнала щодуху, я вже не міг прогнати думки, що вона квапиться до тієї, до котрої ледве озвалася.

І ще: коли гожа молода жінка висідала з авта на узмор’ї, Альбертина не могла утриматися, щоб не оглянутися на неї. Але вона пояснила мені одразу: «Я подивилася на новий прапор, вивішений над купальнями. Могли б вистаратися і на щось ліпшого. Старий був геть обшарпаний. Але, далебі, цей ще дешевший».

Одного разу Альбертина вийшла зі своєї звичної холодности, чим мені завгорила ще більше. Вона знала, що мене дратують її хай і нечасті зустрічі з тітчиною знайомою — ця жінка «поганої слави» приїздила на два-три дні до пані Бонтан. Альбертина з милою усмішкою присяглася мені, що більше з нею не вітатиметься. Коли ця жінка приїздила до Енкарвіля, Альбертина казала: «До речі, ви знаєте, що вона тут? Вам переказували?» — ніби намагаючись показати мені, що вона не сходиться з нею нишком. Якось вона додала: «Я спіткала її на пляжі і навмисне повелася з нею брутально, не оступилася набік, турнула її». Коли Альбертина сказала мені це, мені пригадалися слова пані Бонтан, які я чув від неї у пані Сванн і які одразу вилетіли з голови: пані Бонтан мовила про те, яка безчільна її сестрениця Альбертина, — мовила як про якусь високу прикмету — і навела приклад: дружині якогось урядовця та сказала в живі очі, що її батько був кухтик. Але слово коханої зберігається недовго: воно псується, воно підгниває. Через два дні мені знову пригадалася Альбертинина безчільність, і тепер вона